Джоанн Харрис - Шоколад

– А мені здавалося, Рейно не тутешній, – сказала я, допитливо дивлячись на неї.

Арманда похитала головою:

– Мало хто пам’ятає. Він ще хлопчиськом покинув Ланскне. Так було простіше для всіх. – Вона помовчала, віддаючись спогадам. – Але цього разу нехай навіть не намагається щось почати. Ні проти Ру, ні проти його друзів. – Вона спохмурніла, голос змінився: став старечим, буркотливим, хворим. – Мені подобається , що вони тут. З ними я одразу начебто помолодшала. – Маленькими пазуристими руками вона заходилася безцільно смикати вишивку на колінах. Кішка, що дрімала під кріслом, відчувши над собою рух, підвелася й з муркотінням плигнула господині на коліна. Арманда почухувала її голову, а та, граючись, намагалася хапнути бабусю за підборіддя.

– Ларіфлет, – промовила Арманда. Я не одразу зметикувала, що вона каже про свою вихованку. – Вона в мене дев’ятнадцять років. За котячими мірками майже така ж стара, як я. – Арманда цокнула язиком, звертаючись до кішки, і та замурчала голосніше. – Мені сказали, що в мене нібито алергійне захворювання. Астма або щось ще. А я сказала, що від своїх кішок нізащо не відмовлюся. Краще вже задихнуся. А от від деяких людей могла б відмовитися, не замислюючись. – Ларіфлет ліниво ворушила вусами. Я подивилася у бік ріки й побачила Анук. Вона гралась під пірсом із двома чорноволосими дітьми з плавучого селища. По уривках розмови, що долинали до мене, я дійшла висновку, що Анук, молодша з усіх трьох, у них за ватажка.

– Ходімо почастую тебе кавою, – запропонувала Арманда. – Я саме збиралася варити її перед твоїм приходом. І для Анук лимонад знайдеться.

Я сама зварила каву в кумедній маленькій кухоньці Арманди із чавунною плиткою й низькою стелею. Тут панує ідеальна чистота, але через те, що вікно виходить на ріку, освітлення зеленувате, як під водою. З темних нефарбованих балок звисають пучки сухих трав у муслінових саше. На білених стінах висять на гачках мідні каструлі. Двері, як і всі двері в будинку, мають отвір унизу, – щоб її кішки могли вільно входити й виходити. Одна з них з високої полички з цікавістю спостерігає, як я варю каву в емальованій олов’яній каструльці. Лимонад, я помітила, в Арманди не солодкий, а в цукорницю замість цукру насипаний якийсь замінник. Бабуся хоч і бадьорилась, але запобіжними заходами, зважаючи на все, не нехтувала.

– Мерзенне пійло, – прокоментувала вона беззлобно, потягуючи напій з розписаної вручну чашки. – Кажуть, на смак жодної різниці. А різниця є, – вона з відразою скривилася. – Це Каро приносить, коли буває тут. Нишпорить по моїх шафах. Виключно з добрими намірами. Турботу виявляє.

Я сказала, що їй слід берегти своє здоров’я.

Арманда пирхнула.

– Яке здоров’я в моєму віці? То одне відмовляє, то інше. Таке життя. – Вона ковтнула гіркувату каву. – Рембо, коли йому було шістнадцять років, заявив, що хоче спробувати в житті все, що тільки можна, і на всю силу. Що ж, мені під вісімдесят, і я доходжу висновку, що він мав рацію. – Вона посміхнулася, і мене знову вразило, до чого ж моложаве в неї обличчя, причому моложаве не через колір шкіри або будову черепа, а завдяки якійсь внутрішній райдужності й життєрадісності. Такий вигляд мають люди, які тільки-но почали відкривати для себе принади життя.

– Думаю, записуватися до Іноземного легіону [34] Військове з’єднання у Франції, набране з найманців-іноземців. Широко використовувалось у колоніях. вам пізненько, – з посмішкою сказала я їй. – Та й Рембо, по-моєму, часом втрачав почуття міри.

Арманда кинула на мене пустотливий погляд.

– Цілком вірно. І я теж не проти віддатися надмірностям. Відтепер я відмовляюся від усяких обмежень, буду шаленіти, насолоджуватися голосною музикою й непристойною поезією. Буду бешкетувати, – самовдоволено заявила вона.

Я засміялася.

– Не кажіть дурниць, – я з жартівливою суворістю покартала її. – Не дивно, що ваші родичі розлючені через вас.

Вона сміялася зі мною, весело гойдаючись у своєму кріслі, але мені запам’ятався не її сміх, а те, що ховалося за ним – відчайдушна імпульсивність і безвихідь у погляді.

І тільки пізніше, глибокої ночі, прокинулась спітніла від якогось важкого напівзабутого кошмару, і згадала, у кого бачила такий погляд.

Ми ж іще не бачили Флориди, серденько. І Еверглейдз. І Флориду-Кіз. А як же Диснейленд, любонько? Як же Нью-Йорк, Чикаго, Великий каньйон, Чайнатаун, Нью-Мексико, Скелясті гори?