Джоанн Харрис - Шоколад

Намагаючись не розбудити дочку, я обережно зісковзую з ліжка. Голими ногами безшумно ступаю по рівних холодних мостинах. Двері тихо рипнули, коли я відчинила їх. Анук пробурмотіла щось уві сні, але не прокинулася. На мені лежить відповідальність, переконую я себе. Сама того не бажаючи, я дала обіцянку.

Речі матері, як і раніше, в її скриньці, запаковані в сандалове дерево й лаванду. Карти, трави, книжки, олійки, ароматизоване чорнило, яке вона використовувала для ворожінь, заклинання, амулети, кристали, різнобарвні свічки. Я рідко відчиняю цю скриньку, хіба що свічки іноді дістаю. Вона виливає гострий запах втрачених надій. Але заради Анук – заради Анук, яка так жваво нагадує мені її, – я маю спробувати. І я сама собі трохи смішна. Мені варто було б уже давно спати, набиратися сил для завтрашнього нелегкого дня. Але перед очима невідступно стоїть обличчя Ґійома. Слова Анук позбавляють сну. Небезпечна це справа, у розпачі повторюю я собі. Знову беручись до майже забутого ремесла, я лише збільшую в собі почуття винятковості, що заважає нам залишитися тут…

Колись звичний ритуал, яким я стільки років нехтувала, згадався зненацька швидко. Окреслюю коло – склянка води, тарілка із сіллю, свічка, що палає на підлозі… І мені одразу стає спокійніше на душі, начебто я вернулася в ті дні, коли на все було просте пояснення. Я сідаю на підлогу, схрестивши ноги, закриваю очі й сповільнюю подих.

Моя мати обожнювала чаклунські обряди й заклинання. Я ж виконувала їх без палкого бажання. Ти занадто скута, глузливо докоряла вона мені. Зараз я, напевно, відчуваю те ж саме, що й вона, – очі закриті, на подушечках пальців її запах. Можливо, тому ворожіння сьогодні дається мені так легко. Люди, що не мають уявлення про теперішнє чаклунство, вважають, що це обов’язково якийсь вигадливий церемоніал. Підозрюю, із цієї причини моя мати, яка обожнювала театральність, і перетворювала ритуал на пишну виставу. Однак справжнє чарування – прозаїчний процес. Потрібно просто сконцентрувати свідомість на бажаній меті. Дива не стається, бажані видіння не відвідують мене. Я чітко бачу у своїй уяві пса Ґійома в золотавому привітному сяйві, але в позначеному колі собака не проступає. Можливо, він з’явиться завтра або післязавтра – нібито збіг, як жовтогаряче крісло або високі червоні табурети, які ми бачили тут у першу ніч. А може, ніколи не з’явиться.

Глянувши на годинника, що лежав на підлозі, я з подивом бачу, що вже майже пів на четверту ранку. Мабуть, я просиділа довше, ніж збиралася, тому що свічка догоряє, а мої кінцівки вистигли й затерпли. Проте неясна тривога зникла, і я, не знати чому, почуваюся відпочилою і задоволеною.

Я лягаю назад до ліжка – Анук уже окупувала майже все ліжко, широко розкинувши руки на подушках, – і згортаюся калачиком під теплою ковдрою. Моя вимоглива маленька незнайомка буде втішена. Поступово мене огортає дрімота, і на мить здається, начебто я чую голос матері, щось, що тихо шепоче зовсім поруч зі мною.

Цигани залишають місто. Сьогодні рано-вранці я прогулювався по Маро й бачив, як вони збираються – укладають верші, знімають свої нескінченні мотузки з білизною. Деякі відпливли уночі, під покровом темряви, – я чув, як свистять і гудуть їхні судна, немов кидаючи наостанку виклик, – але більшість через забобонність дочекалися світанку. У тьмяних сірувато-зелених сутінках нового дня вони схожі на біженців воєнного часу. Бліді, як примари, тужно складають у тюки останній мотлох свого плавучого цирку. Те, що ще ввечері мало вигляд багатих прикрас, виявилося брудним вицвілим ганчір’ям. У повітрі висить запах горілого й бензину. Ляскає парусина, торохтять уже гарячі двигуни. Дехто навіть наважився відірватися від роботи й поглянути на мене, – губи щільно стиснуті, очі примружені. Усі мовчать. Серед тих, хто залишився, Ру я не бачу. Можливо, він відплив з першою партією. На ріці, зариваючись у воду носами під вагою вантажу, стоять ще близько тридцяти плавучих будинків. Дівчина на ім’я Зезет перетягує з розваленого судна на своє якісь почорнілі уламки. На обгорілому матраці та коробці з журналами балансує кошик з курчатами. Зезет кидає на мене повний ненависті погляд, але не каже ні слова.

Не думай, начебто мені не шкода цих людей. Я не маю на них зла, mon père , але я зобов’язаний думати про свою паству. Я не маю права марнувати час на добровільні проповіді чужинцям, від яких у нагороду напевно почую тільки глузування й образи. І все-таки я не вважаю себе неприступним. Кожного з них, хто готовий щиро покаятися, я буду радий прийняти у своїй церкві. І вони знають, що за необхідності завжди можуть звернутися до мене за порадою.