Джоанн Харрис - Шоколад

Тиснути на неї не було сенсу. Жозефіна, від природи непіддатлива й уперта, ненавиділа, щоб її підганяли. Розповість згодом, вирішила я. Якщо захоче.

Мускат кинувся шукати дружину тільки ближче до ночі. До цього часу ми вже влаштували її у кімнаті Анук, яка наразі спатиме поруч зі мною на розкладачці. Звістку про переселення до нас Жозефіни вона прийняла з повним спокоєм, як звичайно ухвалювала беззастережно й багато чого іншого. На мить мені стало нестерпно гірко за доньку, адже в неї вперше в житті з’явилася власна кімната. Але я пообіцяла собі, що це протриває недовго.

– У мене ідея, – сказала я їй. – Давай влаштуємо тобі кімнату на горищі: замість дверей там буде люк, у даху будуть маленькі круглі віконця, а підніматися туди будеш по приставних сходах. Як ти на це дивишся?

Витівка небезпечна, оманлива. Натяк на те, що ми маємо намір осісти тут надовго.

– І я звідти буду бачити зірки? – захопилася Анук.

– Звісно.

– Як чудово! – вигукнула вона й помчала нагору, щоб поділитися радістю з Пантуфлем.

Ми сидимо за столом у тісній кухні. Стіл перейшов нам у спадок від пекарні. Громіздкий, витесаний з необробленої соснової деревини, весь у подряпинах від ножа.

У шрами позабивалося тісто, засохле до консистенції застиглого цементу, тому його поверхня тепер схожа на гладенький мармур. Тарілки різні: одна зелена, інша – біла, в Анук – у квіточках. Келихи теж різні: високий, маленький, один усе ще з наклейкою «Moutarde Amora» . [38] Діжонська гірчиця відомої французької компанії «Амора». Але ці речі належать нам. Уперше в житті в нас з’явилося щось своє. Колись нам доводилося користуватися готельним посудом, пластиковими ножами й пляшками. Навіть у Ніцці, де ми жили більше року, меблі були чужі, орендовані разом із приміщенням крамниці. Почуття власності для нас ще нове, воно бентежить і п’янить. Для нас це екзотика, небачене диво. Я заздрю кухонному столу, заздрю його порізам і опікам, отриманим від гарячих хлібопекарських форм. Заздрю його непорушному відчуттю часу й шкодую, що не можу сказати: ось це я зробила п’ять років тому. Залишила цю мітку, мокрою кавовою чашкою посадила он ту пляму, тут пропалила цигаркою, а от цю драбинку на шорсткуватому дереві настукала ножем. А отут, у затишному куточку за ніжкою, Анук вирізала свої ініціали, коли їй було шість років. А цей рубець від ножа для обробки м’яса з’явився спекотного літнього дня сім років тому. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш те літо, коли ріка обміліла? Пам’ятаєш?

Я заздрю столу, заздрю його непорушному відчуттю часу. Він стоїть тут давно. Він належить цьому будинку.

Жозефіна допомогла мені приготувати вечерю. Ми поставили на стіл салат із зеленої стручкової квасолі й помідорів, заправлених пахучою рослинною олією, червоні й чорні оливки, куплені на ринку в четвер, хліб з волоськими горіхами, свіжий базилік, який постачає Нарсіс, сир з козячого молока й червоне вино з Бордо. За вечерею ми розмовляли, але не про Поля-Марі Муската. Я розповідала Жозефіні про нас, про Анук і про себе, про краї, у яких ми побували, про свою шоколадню в Ніцці, про те, як ми жили в Нью-Йорку, коли народилася Анук, і про колишні часи, розповідала про Париж, Неаполь й інші міста, де нам з матір’ю траплялося осідати ненадовго за час нашого нескінченного поневіряння по світу. Сьогодні мені хочеться згадувати тільки райдужні, світлі, смішні епізоди свого життя. У повітрі й без того витає занадто багато похмурих думок. Щоб прогнати їх, я поставила на стіл білу свічку. Її заспокійливий аромат навіває тугу за минулим, і я ділюся вголос спогадами про маленький Уркський канал, про Пантеон, про площу дез Артіст у Парижі й чудову берлінську Унтер-ден-Лінден, про пором до острова Джерсі, про свіжоспечені віденські тістечка, які треба їсти з гарячого паперу просто неба, про набережну в Жуан-Ле-Піні й танці на вулицях Сан-Педро. З обличчя Жозефіни поступово зникав закам’янілий вираз, а я і далі згадувала. Розповіла, як мама одного разу продала віслюка фермерові із села неподалік від Риволі, а вперта тварина верталася до нас раз за разом, примудряючись відшукувати нас чи не біля самого Мілана. Потім оповіла історію про лісабонського торгівця квітами й про те, як ми покинули те місто у рефрижераторі квіткаря і як за чотири години нас висадили, напівзамерзлих, біля гарячих доків Порту. Жозефіна посміхнулася, потім розреготалася. Іноді ми з матір’ю мали гроші, і тоді Європа зігрівала нас сонцем і надією. І сьогодні ввечері я згадую саме такі дні. Згадую багатого араба в білому лімузині, котрий співав матері серенади в Сан-Ремо, згадую, як ми сміялися й були щасливі і як потім довго розкошували на гроші, які він нам дав.