Джоанн Харрис - Шоколад

– Ба, так сьогодні в нас просто недільний парад мод! – вигукнула вона.

Каро з роздратуванням подивилася на матір.

– Узагалі-то, maman , тобі тут нема чого робити, – докірливо вимовила вона. – Чи ти забула, що сказав лікар?

– Я не забула, – відповіла Арманда. – Не розумію тільки, навіщо псувати мені ранок, нагадуючи про цю жалюгідну реальність. Не можете дочекатися моєї смерті?

Напудрені щоки Каро стали яскраво-червоними.

– Maman , як ти можеш так говорити…

– Не лізь не в свою справу й не почуєш того, що не подобається, – відчитала дочку Арманда, і Каро поквапилась ретируватися із шоколадні, ледь не розбиваючи підлогову плитку своїми гострими підборами.

Потім зазирнула Деніз Арнольд, запитала, чи не треба нам чогось з її крамниці.

– Я так, про всяк випадок цікавлюся, – пояснила вона з палаючими від цікавості очима. – У вас тепер гостя й усе таке.

Я запевнила її, що у випадку потреби ми знаємо, куди звернутися.

Слідком з’явилися Шарлотта Едуард, Лідія Перрен і Жорж Дюмулен. Одна вирішила заздалегідь купити подарунок на день народження, другій захотілося довідатися детальніше про свято шоколаду – яка оригінальна вигадка, мадам! – третій впустив гаманець десь біля церкви й запитував, чи не знаходила я його. Жозефіну я поставила за прилавок, пов’язавши їй один зі своїх чистих жовтих фартухів, щоб вона не забруднила одяг шоколадом, і вона поралася напрочуд добре. Сьогодні вона подбала про свою зовнішність. Червоний светр і чорна спідниця роблять її вигляд бездоганним, діловим; темне волосся акуратно укладене й перетягнуте стрічкою. Покупців вона, як і годиться, зустрічає привітною посмішкою, голову тримає високо, і, хоча погляд її в тривожному очікуванні час від часу звертається до дверей, навіть натяку немає на те, що вона боїться за себе або за свою репутацію.

– Сорому в тебе немає, – прошипіли Жолін Дру й Каро Клермон, коли вони вдвох квапливо залишали шоколадню. – Ні грама совісті. Як подумаю, що цьому бідоласі довелося витерпіти…

Жозефіна стояла спиною до залу, але я помітила, як вона вся напружилася. У шоколадні у цей час запала тиша, і тому слова Жолін пролунали чітко. Ґійом поспішив кашлянути, щоб заглушити їх, але я знала, що Жозефіна однаково почула.

Першою порушила тишу Арманда.

– Що ж, дівонько, – жваво проговорила вона, – вважай, що домоглася свого, коли ті двоє не схвалюють. Ласкаво просимо до табору дисидентів!

Жозефіна підозріливо глянула на бабусю й, переконавшись, що уїдливий жарт спрямований не на її адресу, засміялася – невимушено, безтурботно. Потім, здивована своєю реакцією, затулила рота рукою, немов хотіла переконатися, що це й справді вона сміялася. А потім й зовсім розреготалася. Інші підтримали її. Ми все ще дружно сміялися, коли дзвякнув дверний дзвіночок і до шоколадні тихо увійшов Рейно.

– Monsieur le curè. – Я помітила, як Жозефіна перемінилася на лиці, перш ніж побачила самого священика: у неї з’явився неприязний придуркуватий вираз. Її руки повернулися на своє звичне місце на шиї.

Рейно спокійно кивнув.

– Madame Мускат, – він наголосив на першому слові. – Я був дуже засмучений, не побачивши вас у церкві сьогодні вранці.

Жозефіна буркнула щось незрозуміле. Рейно ступив до прилавка, і вона стала боком, начебто збираючись сховатися в кухні. Але потім передумала й розвернулася до нього обличчям.

– Молодець, дівонько, – схвально прокоментувала Арманда. – Не дозволяй, щоб він морочив тобі голову своєю балаканиною. – Вона відкрито подивилася на Рейно й рішуче змахнула шматком торта в руці. – Дай цій дівчині спокій, Франсісе. Їй від тебе якщо щось і потрібно, то лишень благословення.

Рейно проігнорував її.

– Послухай мене, ma fille , [41] Доню ( фр. ). – поважним тоном звернувся він до Жозефіни. – Нам треба поговорити. – Його погляд метнувся до червоного саше-талісману, що висів біля дверей. – Але не тут.

Жозефіна похитала головою:

– Прошу вибачити, але я зайнята. Та й не хочу нічого чути від вас.

Губи Рейно вперто стиснуті.

– Тепер, як ніколи, тобі потрібна допомога церкви, – холодний швидкий погляд у мій бік. – Ти піддалася слабкості. Дозволила, щоб тебе ввели в оману. Шлюбна обітниця священна…

– Шлюбна обітниця священна? – глузливо урвала його Арманда. – Де ти відкопав цю нісенітницю? Хто-хто, а ти…

– Прошу вас, мадам Вуазен… – Нарешті в його невиразному голосі зазвучали хоч якісь інтонації, і він обдарував бабусю крижаним поглядом. – Я був би вам дуже вдячний, якби…