Джоанн Харрис - Шоколад

– Ну що, père?

– Я розмовляв з вашою дружиною.

– Коли вона повернеться додому?

– Не хотілося б обнадіювати вас, – м’яко відповів я, хитаючи головою.

– Уперта корова! – Він кинув цигарку на землю й розтер її підбором. – Прошу пробачення за лихослів’я, père , але на інше вона не заслуговує. Як подумаю, чим я пожертвував заради цієї нікчемної стерви… Скільки грошей на неї витратив…

– Вона теж чимало натерпілася, – наголосив я, натякаючи на його кількаразові зізнання в сповідальні.

Мускат пересмикнув плечима.

– Я й не кажу, що я янгол. Знаю свої слабкості. Але скажіть мені, père , – він благально розвів руками, – хіба в мене немає на те підстав? Щоранку прокидаюся й бачу її тупу пику. Повсякчас знаходжу в неї в кишенях украдені на ринку речі: помаду, парфуми, прикраси. Як не з’явлюся в церкві, усі на мене дивляться й сміються. Га? – Він тріумфально глянув на мене. – Га, père? Хіба я не тягну свій хрест?

Усе це я чув і раніше. Нечупара, нетяма, злодійка, ледарка, у хаті нічого не робить. Та це не мені судити. Моя роль – запропонувати пораду й дати розраду. І все-таки він мені огидний своїми виправданнями й своєю переконаністю в тому, що, якби не вона, він досяг би в житті набагато більшого.

– Наше завдання – не розбиратися, хто більше винуватий, – з докором зазначив я. – Ми повинні спробувати врятувати твій шлюб.

Мускат миттєво стушувався.

– Вибачте, père . Я… мені не слід було так говорити, – прикидаючись щирим, він оголив у посмішці жовті, як стара слонова кістка, зуби. – Не думайте, начебто вона мені байдужа, père . Я ж хочу, щоб вона повернулася, так?

Зрозуміло. Щоб було кому готувати для нього, прасувати його одяг, працювати в його кав’ярні. І щоб довести своїм приятелям, що Поль-Марі Мускат нікому, ні єдиній живій душі, не дозволить виставити себе дурнем. Мені огидне його лицемірство. Однак повернути її до родинного гніздечка треба. У цьому принаймні я з ним згодний. Але зовсім з інших причин.

– Такими ідіотськими способами, які обрав ти, Мускате, – різко сказав я, – дружин не повертають.

Він обурився:

– Я не бачу необхідності…

– Не будь дурнем.

Боже, père , яке ж потрібно терпіння з такими людьми?

– Погрози, лайка, ганебний п’яний дебош учора вночі? Думаєш, цим можна чогось досягти?

– А що, я подякувати їй мав? – не здавався він. – Усі тепер тільки й пліткують про те, що мене кинула дружина. А ця нахабна сучка Роше… – Його злісні очі зіщулилися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі. – Так їй і треба, якщо щось трапиться з її писаною шоколаднею, – рішуче заявив він. – Назавжди позбудемося цієї стерви.

Я пильно подивився на нього:

– Он як?

Він висловлював уголос майже мої власні думки, mon père . Нехай допоможе мені Бог, але коли я дивився на судно, що палало… Варварський захват, що сповнив мене, не був гідний мого покликання; я не мав відчувати таких поганських почуттів. І я боровся з ними, père , чавив їх у собі в досвітні години, викорчовував, але вони, як кульбаби, знову проростали, зміцнюючись у душі своїми чіпкими корінцями. Напевно, тому – тому що я розумів – я відповів йому різкіше, ніж збирався.

– Що ти задумав, Мускате?

Він щось пробурмотів собі під ніс.

– Імовірно, пожежа? «Випадкове» загоряння? – Мене розпирав гнів. Я відчував у роті його металевий і одночасно солодкувато-гнилий присмак. – Як та пожежа, що позбавила нас циган?

Він самовдоволено посміхнувся.

– Може бути. Деякі із цих старих будинків готові спалахнути самі собою.

– А тепер послухай мене. – Мене раптом охопив жах від думки про те, що моє мовчання в той вечір він мав за схвалення. – Якщо я тільки подумаю, запідозрю , – поза сповідальнею, – що ти сотворив щось подібне… Якщо щось трапиться із цією крамницею… – Я взяв його за плече, впиваючись пальцями в м’ясисту плоть.

Мускат ображено набундючився.

– Але, père … ви ж самі сказали, що…

– Я нічого не казав! – мій голос розсипчастою луною – та-та-та – прокотився площею, і я поспішив стишити тон. – Безумовно, я ніколи й не мав на увазі, щоб ти… – Я прокашлявся, тому що в горлі раптово зібралося мокротиння. – Ми живемо не в середньовіччі, Мускате, – відрубав я. – Ніхто не має права тлумачити закони Господа нашого на догоду особистим інтересам. Так само як і державні, – поважно додав я, дивлячись йому в обличчя. Білки в куточках його очей були такі ж жовті, як і зуби. – Сподіваюся, ми розуміємо один одного?