Джоанн Харрис - Шоколад

– Крокодили! На нас напали крокодили! – кричала вона. – Гармати до бою!

– Обережно, не впади у воду, – попередила я її.

Анук послала мені щирий повітряний поцілунок і повернулася до свого заняття. Коли я подивилася на неї з вершини пагорба, вона вже закидала крокодилів грудками бруду. До мене донеслося віддалене гудіння її труби – паа-па-раа! – яке перебивалося криками – прашш! прум! Бій тривав.

Мене охопила хвиля ніжності – дивне відчуття, що дотепер не перестає дивувати. Якщо сильно примружитися до сонця, що посилає мені в очі низькі косі промені, то й справді можна побачити гарматні спалахи й крокодилів – довгі коричневі тіні, що вистрибують з води. Анук гасає між будинками, сяючи червоною курткою й жовтим беретом, і у відблисках її яскравого одягу я дійсно розрізняю ледь помітні обриси звірів, що її атакують. Раптово вона зупиняється, повертається, махає мені і з пронизливим лементом: «Я люблю тебе!» знову береться за своє серйозне заняття.

Після обіду ми припинили обслуговування, і всю другу половину дня удвох з Жозефіною трудилися, не покладаючи рук, щоб наробити порцію праліне й трюфелів, якої вистачило б для продажу до кінця тижня. Я вже почала готувати великодні ласощі, а Жозефіна навчилася мистецьки прикрашати фігурки звірів і пакувати їх у коробочки, перев’язані різнобарвними стрічками. Запаси готової продукції ми виносимо в підвал – ідеальне місце для зберігання шоколаду. Там темно, сухо й холодно, але не так, як у холодильнику, де шоколад зазвичай вкривається білим нальотом. У підвалі вистачає місця й для солодощів, якими ми торгуємо, і для продуктів домашнього користування. Під ногами старі плити, прохолодні й рівні, відшліфовані часом до дубового відтінку. На стелі – одна-єдина лампочка. У нижній частині підвальних дверей, витесаних з необробленої соснової деревини, вирізаний отвір для кішки, що колись жила тут. Навіть Анук подобається цей підвал, де повітря просочене столітнім ароматом каменю й вина. Підлогу й білені стіни вона розфарбувала паличками кольорової крейди – намалювала тварин, замки, птахів і зірки.

Арманда з Люком затрималися в шоколадні – поговорили трохи, потім пішли разом. Тепер вони зустрічаються частіше й не завжди в «Небесному мигдалі». Люк зізнався мені, що минулого тижня двічі відвідував бабусю в неї вдома й щоразу по годині порався у саду.

– Тепер, коли б-будинок відремонтований, вона хоче р-розбити в саду клумбу, – серйозно сказав він. – А сама вже не може копати так, як раніше. Каже, хоче, щоб цього року в неї замість бур’янів росли к-квіти.

Учора він приніс їй ящик розсади від Нарсіса й висадив її у скопаний ґрунт біля однієї зі стін будинку Арманди.

– Посадив л-лаванду, первоцвіт, тюльпани, нарциси, – пояснив Люк. – Їй більше подобаються яскраві квіти, із сильним ароматом. Вона стала гірше бачити, тому я приготував також бузок, лакфіоль, рокитник – загалом, такі рослини, які вона помітить. – Він сором’язливо посміхнувся. – Я хочу їх посадити перед її днем народження.

Я запитала, коли в Арманди день народження.

– Двадцять восьмого березня, – відповів хлопчик. – Їй буде вісімдесят один. Я вже підшукав п-подарунок.

– Он як?

Він кивнув.

– Напевно, куплю їй ш-шовкову комбінацію, – тон у нього збентежений. – Вона любить гарну спідню білизну.

Придушивши посмішку, я сказала, що він вибрав чудовий подарунок.

– Доведеться з’їздити до Ажена, – заклопотано провадив він. – А потім сховати подарунок від мами, а то вона скандал закотить. – Він раптом посміхнувся. – Давайте влаштуємо для неї вечірку? Привітаємо її зі вступом до нового десятиліття.

– Треба б запитати, що вона сама думає із цього приводу, – порадила я.

О четвертій годині додому повернулася Анук – втомлена, задоволена й по вуха в грязюці. Я зробила ванну, зняла з неї брудний одяг і занурила в гарячу воду з медовим ароматом. Поки я купала дочку, Жозефіна заварила чай з лимоном, і потім ми всі разом сіли полуднувати шоколадним пирогом, здобними булочками з ожиновим джемом і великими солодкими абрикосами з теплиці Нарсіса. Жозефіна, замислившись, крутила на долоні абрикос.

– Я все думаю про цього чоловіка, – нарешті промовила вона. – Про того, що ранком приходив.

– Ру.

Вона кивнула.

– Його судно згоріло… – непевно вимовила вона. – Ти думаєш, це не був нещасний випадок, так?

– Він вважає, що ні. Каже, що там пахло бензином.

– По-твоєму, як би він вчинив, якщо б знайшов… – І далі із зусиллям у голосі: – Винуватця?