Джоанн Харрис - Шоколад

– Так, mon père , – з натугою відповів він.

– Отож: якщо що-небудь трапиться, Мускате, хоч що-небудь – вікно розіб’ється, щось загориться – будь-яка неприємність…

Я вищий за нього на цілу голову. Я молодший за нього, здоровіший. Він щулиться, інстинктивно реагуючи на погрозу фізичного насильства. Я трохи штовхнув його, і він спиною наштовхнувся на кам’яну стіну. Я ледь стримую свій гнів. Як він посмів – як він посмів! – взяти на себе мою роль, père? Жалюгідна істота. Поставив мене в таке становище, що я мушу офіційно захищати жінку, яку вважаю за ворога. Зусиллям волі я опановую себе.

– Тримайся подалі від цієї крамниці, Мускате. Якщо щось і доведеться почати, я це зроблю сам . Ясно?

– Так, père , – уже не так сміливо відповідає він, нарешті остудивши свій запал.

– Я сам усе владнаю.

Три тижні до її свята шоколаду. Це все, що мені залишилося. Три тижні на те, щоб придумати, як нейтралізувати її вплив. У своїх проповідях я засуджую її, але тим самим тільки накликаю сміх на себе. Шоколад, кажуть мені, не має жодного стосунку до моралі. Навіть Клермони вважають, що я здійняв галас через дрібницю. Вона з дурною манірною посмішкою й удаваним співчуттям на обличчі безперестану зауважує мені, що у мене перевтомлений вигляд, він відверто глузує. А сама Віана Роше зовсім не звертає уваги на мої зусилля. Причому вона навіть не прагне асимілюватися в нашому суспільстві. Навпаки, усіляко підкреслює свою окремішність. Вигукує до мене зухвалі привітання через усю площу, заохочує ексцентричність таких, як Арманда, і шаленство дітей, котрі ходять за нею як хвостики. Вона виділяється навіть у натовпі. Якщо всі розважливо крокують вулицею, то вона обов’язково біжить. Впадають в око її волосся, її одяг, що незмінно майорить на вітрі. Усе її вбрання божевільних кольорів – жовтогаряче, у горошок, у квіточку. У світі дикої природи папуга, який затесався до зграї горобців, дуже скоро був би роздертий за своє яскраве оперення, а до неї всі ставляться із симпатією, навіть із замилуванням. Те, що звичайно викликає докір, у її виконанні сприймається без осуду, й тільки тому, що вона – Віана. Навіть Клермон не може встояти перед її чарами, а ворожість, яку демонструє його дружина, не має нічого спільного з моральними цінностями – це звичайна заздрість, що робить Каро мало честі. Віана Роше принаймні не лицемірка, яка використовує слово Господа для зміцнення свого становища в суспільстві. Однак сама думка про те, що я симпатизую цій жінці (як воно і є насправді, а це мені, як священикові, не вільно), досить небезпечна для мене. Я не маю права любити або ненавидіти. Гнів і прихильність для мене однаково неприйнятні. Я повинен зберігати неупередженість – заради своєї пастви й церкви. Ось моє кредо.

Дні минали, але Мускат наразі не потрапляв нам на очі. Жозефіна, яка спочатку не залишала стін «Небесного мигдалю», а тепер погоджувалася дійти без мого супроводу до пекарні або квіткової крамниці, яка стояла на іншому боці площі. Оскільки вона відмовилася вертатися за своїми речами до кав’ярні «Республіка», я позичила їй дещо зі свого одягу. Сьогодні на ній синій светр і квітчастий саронг, [42] Саронг – великий відріз матерії (зараз переважно фабричного виробництва), який обертають навколо тіла (чоловіки навколо пояса, жінки – на рівні грудей), і підв’язують. У залежності від способу зав’язування цей одяг може бути схожий або на спідницю, або на сукню. і в цьому убранні вона посвіжіла і гарненька. За тих кілька днів, що Жозефіна живе в мене, вона змінилася до невпізнання. З її обличчя зник вираз глухої ворожості, зникла сторожкість у манерах. Вона здається вищою, стрункішою, перестала горбитися й кутатися в кілька шарів одягу, що надавали ваги та кремезності її фігурі. Жозефіна підмінює мене за прилавком, коли я працюю на кухні, і я вже навчила її відбирати й змішувати різні сорти шоколаду, готувати найпростіші види праліне. У Жозефіни вмілі, майстерні руки. Я зі сміхом нагадую їй про те, як вона продемонструвала вправність рук у той перший свій візит до шоколадні. Вона червоніє.

– Я б у житті нічого в тебе не вкрала! – зі зворушливою щирістю обурюється вона. – Віано, невже ти думаєш…

– Звісно ж ні.

– Знаєш, я…

– Звичайно.

Жозефіна швидко заприятелювала з Армандою, хоча колись вони були ледь знайомі. Бабуся тепер навідується до нас щодня – просто поговорити або купити пакетик улюблених абрикосових трюфелів. Найчастіше вона приходить разом з Ґійомом, який теж став завсідником шоколадні. Сьогодні тут був і Люк. Утрьох вони замовили по чашці шоколаду з еклерами й сіли в кутку зали. До мене час від часу долинали їхній сміх та вигуки.