Джоанн Харрис - Шоколад

– Я ж її попереджала! Хіба я не говорила їй, Жорже? Ніхто не посміє звинуватити мене в тому, начебто я нехтую своїм дочірнім обов’язком. Я пожертвувала всім заради цієї жінки, і подивіться, як вона…

Під швидкими кроками захрускотів гравій, відчинилися вхідні двері, і будинок сповнився какофонією голосів незваних гостей.

– Maman? Maman? Тримайся, люба, це я! Я йду! Сюди, будь ласка, месьє Кюсонé, сюди, до… Ах так, ви ж тут бували, вірно? О боже, скільки разів я говорила їй… Так і знала , що це трапиться…

– По-моєму, даремно ми вдерлися юрбою, ти так не вважаєш, Каро, любонько? – несміливо додав Жорж. – Давай не будемо заважати лікареві.

– Цікаво, що він робив у цьому будинку? – манірним гордовитим тоном питає Жолін. – У всякому разі…

– Треба було прийти до мене, – долинає тихий голос Рейно.

Гості ще не ввійшли, а Ру вже наїжачився, швидко озирнувся, шукаючи, куди б йому зникнути. Але було пізно. Спочатку з’явилися Кароліна з Жолін – обидві з однаковими бездоганними зачісками, в однакових костюмах-двійках і шарфах від «Гермеса», слідком Клермон у темному костюмі й краватці – досить незвичне вбрання для роботи на тартаку, або, може, дружина змусила його переодягтися на честь такого випадку? Потім – лікар і священик. Усі застигли у дверях. На обличчях – шок, лють, образа, увічливе здивування, винуватість… Сцена з мелодрами. Ру – одна рука перев’язана, мокре волосся лізе в очі – зустрів їх зухвалим поглядом. Я у жовтогарячій спідниці, яку забрьохала, поки бігла по Маро, стою біля дверей. Арманда, бліда, але спокійна, незворушно погойдується у своєму старому кріслі. Її чорні очі лукаво виблискують, один палець скорчений, як у відьми…

– Отже, стерв’ятники злетілися, – голос її повниться підозріливою привітністю. – Швидко ж ви примчали, га? – Пильний погляд у бік Рейно, котрий стоїть у хвості групи. – Вирішив, що нарешті прийшов твій час, так? – пожартувала вона. – Думав устигнути прочитати нашвидку пару молитов, поки я без пам’яті? – вона відверто захихотіла. – Не пощастило тобі, Франсісе. Рано мене проводжати.

– Бачу, – з кислим видом відповів Рейно. Він кинув оком у мій бік. – Наше щастя, що мадемуазель Роше вміє робити ін’єкції, – у його словах було ледь чути глузування.

Кароліна начебто приросла до підлоги. Вона посміхалася, але на її обличчі читалося явне невдоволення.

– Maman, chеrie , от бачиш, що трапляється, коли ми залишаємо тебе одну. Ти так нас усіх налякала. – Арманда слухала дочку з нудьгою на обличчі. – Стільки людей на ноги підняла, відірвала всіх від справ… – Ларифлет заплигнула бабусі на коліна, і та стала знечів’я погладжувати кішку. – Тепер ти розумієш, чому ми кажемо…

– Що мені буде краще в богадільні? – сухо завершила Арманда. – Справді, Каро. Ну ніяк ти не вгамуєшся. Викапаний батько. Як і він, дурна, але наполеглива. Чим він мене й підкупив.

Каро втрачала терпіння.

– «Мімози» зовсім не богадільня, і якщо б ти хоч раз глянула …

– Годування через трубочку, туалет під наглядом, щоб не звалитися з унітазу…

– Ти поводишся безглуздо.

Арманда засміялася.

– Моя мила дівчинко, я вже у тому віці, коли можу поводитися, як захочу. Можу бути безглуздою, якщо мені це подобається. Я вже настільки стара, що мені дозволено все .

– Ну от, вередуєш, як дитина, – насупилася Каро. – «Мімози» – дуже гарний, привілейований пансіон. Там ти зможеш спілкуватися зі своїми ровесниками, гуляти, ні про що не турбуватися…

– Приваблива перспектива. – Арманда і далі ліниво погойдувалася у своєму кріслі.

Каро повернулася до лікаря, худорлявого нервового чоловіка, що незграбно тупцював біля неї. Вигляд у нього сконфужений, як у скромника, що випадково потрапив на оргію. Відчувається, що йому дуже хотілося б звідси піти.

– Сімоне, скажи їй!

– Узагалі-то я не певен, що маю право…

– Сімон зі мною згодний, – рішуче перебила його Каро. – У твоєму віці, та ще з таким здоров’ям, як у тебе, просто не можна жити самій. Та що вже казати, ти можеш у будь-який час…

– Цілком слушно, мадам Вуазен, – підтримала подругу Жолін. Голос у неї лагідний і розважливий. – Ви б прислухалися до Каро… Я хочу сказати, звичайно, вам не хочеться втрачати незалежність, але заради вашого ж блага…

Арманда швидко перевела на Жолін глузливий погляд своїх блискучих очей. Та затнулася й відвернулась, червоніючи.

– Прошу всіх піти, – спокійно сказала Арманда. – Усіх без винятку.