Джоанн Харрис - Шоколад

Подивитися на мою роботу прийшла Віана Роше. Я не звертаю на неї уваги. На ній бірюзовий светр, джинси й червоні замшеві туфлі. Волосся її розвівається за вітром, немов піратський прапор.

– У вас чудовий сад. – Вона провела рукою по заростях, затисла кулак й піднесла його до обличчя, вдихаючи осілий на долоні запах. – Стільки трав, – каже вона. – Меліса лимонна, запашна м’ята, шавлія…

– Я не знаю назв, – різко відповідаю я. – Я не садівник. До того ж це все бур’яни.

– А я люблю бур’яни.

Зрозуміло. Я почуваю, як моє серце розбухає від злості, – а може, від запаху? Стоячи по пояс у неспокійній траві, я раптом відчув неймовірну важкість у нижній частині хребта.

– От скажіть мені, мадемуазель…

Вона слухняно повертається до мене обличчям, посміхається.

– Поясніть, чого ви домагаєтеся, спонукаючи моїх парафіян кидати свої сім’ї, жертвувати своїм добробутом…

Вона дивиться на мене порожнім поглядом.

– Кидати сім’ї? – Вона розгублено позирнула на купу бур’янів на стежці.

– Я кажу про Жозефіну Мускат, – сердито пояснив я.

– А-а-а, – вона вщипнула стеблинку лаванди. – Вона була нещасною. – Очевидно, для неї це вичерпне пояснення.

– А тепер, порушивши шлюбну обітницю, кинувши все, відмовившись від колишнього життя, вона, по-вашому, стала щасливішою?

– Звичайно.

– Чудова філософія, – презирливо посміхнувся я. – Якщо її сповідують люди, для яких не існує таке поняття, як «гріх».

Вона засміялася.

– А для мене й справді такого поняття не існує. Я в це не вірю.

– У такому випадку мені дуже шкода ваше нещасне дитя, – уколов я її. – Воно виховується в безбожжі й аморальності.

– Анук знає, що добре, а що погано, – відповіла вона, пильно дивлячись на мене, але вже не насміхаючись, і я зрозумів, що нарешті зачепив її за живе. Одержав над нею одну малесеньку перемогу. – Щодо Бога, – відрубала вона, – не думаю, що, одягнувши сутану, ви отримали одноособове право на спілкування з Господом. Певна, ми цілком могли б співіснувати з вами в одному місті, чи вам не здається? – уже більш м’яко закінчила вона.

Я не став відповідати на її питання – знаю, що ховається за її терпимістю, – замість цього мовив з гідністю:

– Якщо ви й справді хочете сіяти добро, ви вмовите мадам Мускат переглянути своє поквапне рішення. І переконаєте мадам Вуазен виявляти розсудливість.

– Розсудливість? – вона вдає здивування, хоча насправді чудово розуміє, про що йдеться. Я майже слово в слово повторюю їй те, що сказав рудому церберові. Арманда стара, свавільна й уперта. Однак люди її віку не здатні правильно оцінити стан власного здоров’я. Не розуміють, як важливо дотримувати дієти й строго виконувати приписи лікаря. А вона і далі завзято ігнорує факти…

– Але Арманда цілком щаслива в себе вдома, – розважливим тоном заперечує вона. – Вона не хоче перебиратися до притулку для старих. Вона хоче померти там, де мешкає.

– Вона не має права! – луна мого голосу відгукнулася на площі, як клацання батога. – Не їй ухвалювати рішення. Вона могла б ще довго жити, можливо, років з десять…

– Вона й проживе. Що їй заважає? – у її тоні звучить докір. – Ноги в неї ходять, розум ясний, вона самостійна…

– Самостійна! – Я ледь приховую роздратування. – За півроку вона осліпне. І що тоді буде робити зі своєю самостійністю?

Уперше Роше збентежилась.

– Нічого не розумію, – нарешті промовила вона. – По-моєму, із зором у неї все гаразд. Вона ж навіть окулярів не носить, вірно?

Я уважно подивився на неї. Вона й насправді перебувала в невіданні.

– Виходить, ви не розмовляли з її лікарем?

– З якої б то речі? Арманда…

– Арманда серйозно хвора, – перебив я її. – Але постійно заперечує це. Тепер ви розумієте, наскільки нерозважлива вона в своїй упертості? Вона не бажає зізнатися в цьому навіть собі й своїм близьким…

– Розповідайте, прошу вас. – Погляд у неї твердий, як камінь.

І я розповів.

Спочатку Арманда робила вигляд, начебто не розуміє, про що йдеться. Потім, узявши владний тон, зажадала, щоб я сказала, «хто це наплів», одночасно звинувачуючи мене в тому, що я пхаю ніс у чужі справи й взагалі не розумію, про що кажу.

– Армандо, – сказала я, тільки-но вона замовкла, щоб відсапатися. – Розкажи мені все. Поясни, що це значить. Діабетична ретинопатія…

Вона знизала плечима.

– Чому ж не пояснити, якщо цей чортів лікар однаково всім розбовкає? – тон у неї сварливий. – Звертається до мене так, начебто я не в змозі самостійно вирішувати за себе. – Вона сердито глянула на мене. – І ти, мадам, туди ж. Квокчеш навколо мене, метушишся… Я не дитина, Віано.