Джоанн Харрис - Шоколад

Ще й як уміє. Я пам’ятаю його батька, пам’ятаю те літо, коли до нас припливли річкові цигани.

– Якщо її свято провалиться, – а я чула, вона вже чимало витратила на його підготовку, – тоді, не виключено, що їй доведе…

– Не виключено, – вкрадливо відказую я. – Зрозуміло, сам я у вашій кампанії не беру участі. З мого боку це було б… актом немилосердя.

По її обличчю я бачу, що вона зрозуміла натяк.

– Звичайно, mon père , – її голос повниться нетерпінням і зловтіхою. Жінка, яку можна тільки зневажати. Пихкає й крутить хвостом, як розпалена сучка. Однак такі от нікчеми і є наше знаряддя, père . Кому, як не тобі, це знати?

Ремонт на горищі майже завершений. Штукатурка місцями ще не висохла, але нове вікно, кругле, у мідному обрамленні, як ілюмінатор корабля, готове. Завтра Ру настелить підлогу, і, коли мостини будуть готові й вкриті лаком, ми перенесемо ліжко Анук до її нової кімнати. Дверей немає. Входом слугує люк з опускними сходами з десяти щаблів. Анук уже горить нетерпінням. Майже повсякчас стирчить в отворі горища, наглядаючи за роботою Ру й даючи йому «цінні» вказівки. Решту часу проводить зі мною на кухні, спостерігає за підготовкою до Великодня. Часто з нею Жанно. Вони сидять поряд, біля кухонних дверей, і щебечуть водночас на два голоси. Мені доводиться підкупом виганяти їх на вулицю. Після хвороби Арманди до Ру повернувся колишній настрій. Він насвистує, накладаючи останні мазки фарби на стіни горища. Ремонт він зробив першокласний, хоч і не своїми інструментами, про втрату яких дуже шкодує. Ті, якими він працює зараз, позичені з лісопильні Клермона. За твердженням Ру, ці інструменти не зовсім зручні, і він має намір за першої ж нагоди придбати собі власні.

– У Ажені є місце, де торгують старими річковими суднами, – сказав він мені сьогодні, підкріплюючись чашкою шоколаду з еклерами. – Хочу купити старий корпус і відремонтувати його за зиму. Зроблю з нього гарний і зручний плавучий будинок.

– І скільки грошей на це потрібно?

Він знизав плечима:

– Напевно, тисяч п’ять франків, може, чотири. Подивимося.

– Арманда із задоволенням позичила б тобі.

– Я не візьму. – У цім питанні він непохитний. – Вона й так мені допомогла… – Вказівним пальцем він обвів обідок чашки. – До того ж Нарсіс запропонував мені роботу. Спочатку в його розсаднику, потім на винограднику, коли прийде час збирання врожаю, а там далі картопля, боби, огірки, баклажани… Загалом, до листопада без діла сидіти не буду.

– Чудово! – Його ентузіазм зненацька викликав у мене приплив теплої радості. Мені було приємно, що до нього повернувся гарний настрій. Він мав тепер кращий вигляд. Став більш урівноважений, позбувся того жахливого зацькованого виразу, через який колись його обличчя нагадувало забите наглухо вікно будинку, населеного примарами. Останні кілька днів він ночував в Арманди на її прохання.

– На той випадок, якщо мене знову прихопить, – серйозно сказала вона, змовницьки підморгнувши мені за його спиною. Може, з її боку це й була маленька хитрість, але я дуже зраділа тому, що Ру погодився доглядати за нею ночами.

На відміну від Каро Клермон. У середу вранці вона з’явилася в «Небесному мигдалі» разом з Жолін Дру – нібито для того, щоб поговорити про Анук. Ру сидів за прилавком, потягуючи кавовий шоколад. Жозефіна, яка все ще побоювалася його, запаковувала на кухні цукерки. Анук снідала. Перед нею на прилавку стояла жовта чашка з какао й половинка круасана. Жінки обдарували Анук солоденькими посмішками й гидливо покосували на Ру. Той відповів їм зухвалим поглядом.

– Сподіваюсь, я не завадила? – з вимуштруваною чемністю в голосі звернулася до мене Жолін, однак за її привітністю й чарівністю не було нічого, крім байдужості.

– Зовсім ні. Ми саме снідаємо. Дозвольте запропонувати вам шоколад?

– Ні, ні, що ви! Я ніколи не снідаю, – змовницький погляд у бік Анук, на який моя дочка, зайнята сніданком, і не подумала звернути увагу.

– Мені хотілося б поговорити з вами, – мовила Жолін. – Віч-на-віч.

– Можна, звичайно, і віч-на-віч, – відповіла я. – Але думаю, у цьому немає необхідності. Ви все можете сказати просто тут. Певна, Ру не стане заперечувати.

Ру посміхнувся, а Жолін одразу скисла.

– Бачите, це трохи делікатне питання.

– Тоді, мені здається, ви звернулися не за тією адресою. Вважаю, що делікатні питання більше в компетенції кюре Рейно…

– Ні, я бажала б поговорити саме з вами, – процідила крізь зуби Жолін.