Джоанн Харрис - Шоколад

– Так, виходить, ти його розумієш? – вона вульгарно захихотіла. – Два чоботи пара, кюре?

– Я не знаю, про що ти говориш, – сердито відповідаю я. – Ти п’яний як свиня.

– Але, père … – Червоніючи й гримасуючи від натуги, він силкується підібрати потрібні слова. – Рère , ви ж самі сказали…

– Я нічого не казав, – заперечую я з кам’яним обличчям.

Він знову відкрив рота, немов нещасна риба, яка лишилася на оголеному після відливу березі Тана в літню пору.

– Нічого!

Арманда й Ґійом ведуть Жозефіну. Підтримувана за плечі старечими руками, вона кидає на мене надивовижу ясний погляд, що майже лякає. Її обличчя в брудних патьоках, долоні в крові, але в цю хвилину вона здається мені хвилююче гарною. Її очі наче пронизують мене наскрізь. Я намагаюся виправдатися перед нею, хочу сказати, що я не такий, як він, що я – священик , а не чоловік , людина зовсім іншої породи, але й сам розумію, що це безглузде пояснення, фактично єресь.

Нарешті Арманда вивела Жозефіну, і я залишився наодинці з Мускатом. Він душить мене в гарячих обіймах, сльозами обпалюючи мені шию. У першу мить я сторопів, знітився, поринаючи разом з ним у безодню власних далеких спогадів. Потім спробував вивільнитися з його обіймів. Спочатку виривався м’яко, потім став відбиватися, зі все більшою несамовитістю б’ючи по його в’ялому животу долонями, кулаками, ліктями… Він про щось благав мене, а я, перекриваючи його благання, верещав не своїм голосом:

– Залиш мене, виродку, ти все зіпсував, ти…

– Франсісе, вибач, я…

– Père…

– Усе зіпсував… усе… забирайся! – крекчучи від напруги, я сяк-так скинув із себе його м’ясисті спітнілі руки й, охоплений бурхливою радістю – нарешті вільний! – помчав вниз сходами, скрутивши щиколотку на збитому килимку. Його стогін і крики наздоганяли мене, ніби плач покинутої дитини…

Пізніше, як і належало, я поговорив з Каро й Жоржем. З Мускатом розмовляти я не збирався. До того ж ходять чутки, що він уже покинув місто – запхнув усе, що міг, у свій старенький автомобіль і виїхав. Кав’ярню зачинено. Тільки розбите скло у дверях нагадує про те, що відбулося там вранці. З настанням ночі я прийшов туди й довго стояв перед вікном. Над Маро простяглося холодне небо кольору зеленуватої сепії, лише на обрії торкнуте єдиною молочною ниткою. З темної ріки не долинало жодного звуку.

Каро я сказав, що церква не підтримає її кампанію проти свята шоколаду. Я теж не стану. Невже вона не розуміє? Своїм вчинком Мускат дискредитував усю міську раду. Цього разу він аж занадто розперезався, здійняв багато галасу. Бачили б вони його червоне, спотворене ненавистю й божевіллям обличчя. Одна справа просто знати – знати потай, – що чоловік б’є свою дружину. Але коли на власні очі бачиш це звірство… Ні. Такої ганьби він не переживе. Каро вже заявляє всім, що вона давно розкусила його, давно розпізнала його справжню натуру. Треба ж, так помилятися, так помилятися в людині! Виправдовується, як може, намагаючись відмежуватися від нього. Я теж. Ми занадто тісно з ним спілкувалися, кажу я їй. Використовували його у своїх цілях, коли в тому виникала необхідність. Відтепер слід триматися від нього подалі. Щоб не скомпрометувати себе. Про іншу подію, з річковими циганами, я промовчав, але вона теж не йде у мене з голови. Арманда щось підозрює. І, маючи на мене зуб, цілком здатна поділитися своїми підозрами з усім містом. І тоді спливе той – давній – випадок, про який ніхто вже не пам’ятає. Крім неї… Ні. Я безпомічний. Гірше за все те, що тепер я повинен примиритися зі святом шоколаду. Інакше піде поголос, і як знати, чим все це може скінчитися. Завтра я буду змушений проповідувати терпимість, щоб змінити настрій людей, повернути назад хвилю, яку підняв. Листівки, що залишилися, я спалю. Плакати, призначені для поширення на всьому шляху від Ланскне до Монтобана, теж знищу. У мене розривається серце, père , але виходу немає. Скандал погубить мене.

Починається Страсний тиждень. Усього один тиждень до її свята. Вона перемогла, père . Перемогла. Тепер тільки диво врятує нас.

Від Муската – як і раніше – жодної звісточки. Жозефіна майже весь понеділок просиділа в «Мигдалі», але вчора вранці вирішила повернутися до кав’ярні. Цього разу з нею пішов Ру, але там нікого, панує цілковитий хаос. Очевидно, чутки були правдиві. Мускат виїхав. Ру, який саме закінчив спальню Анук на горищі, уже почав наводити лад у кав’ярні. Врізав нові замки, здер з підлоги старий лінолеум і брудні фіранки з вікон. Трохи попрацювати, каже він, – побілити шорсткі стіни, підфарбувати й покрити лаком подряпані меблі, усе вимити з милом, – і кав’ярня засяє, перетвориться на світлий гостинний заклад. Він зголошувався зробити ремонт безкоштовно, але Жозефіна про це й чути не бажає. Мускат, зрозуміло, спустошив їхню сімейну скарбничку, але в неї є власні невеликі заощадження, а нова кав’ярня, на її думку, приноситиме непоганий прибуток. Вицвілу вивіску «Кав’ярня “Республіка”», прибиту над входом тридцять п’ять років тому, вона замінила на іншу, вироблену на її замовлення на лісопилці Клермона, з написаною від руки назвою «Кав’ярня “Маро”». Над дверима також з’явився яскравий навіс у червоно-білу смужку – такий самий, як у мене. Різко потеплішало, і герань, посаджена Нарсісом у залізних ящиках для рослин, швидко розрослася, розквітла, прикрашаючи червоними бутонами вікна й зовнішні стіни. Арманда милується кав’ярнею Жозефіни зі свого саду біля підніжжя пагорба.