Джоанн Харрис - Шоколад

– Ну що ти, maman . – Я поплескала її по руці. – Ти завжди була вкрай обережна. Завжди уважно наглядала за мною. Я ніколи не губилася.

Вона знову підморгнула й сказала:

– Як же, губи-и-илася… – Кривлячи обличчя в посмішці, незрячим поглядом вона вп’ялася в простір. Її пальці лежали в моїй руці, і мені здалося, що я тримаю в долоні зв’язку сухих прутів. – Губи-и-илась, – нещасним голосом простягнула вона й заплакала. Я взялася утішати її, одночасно збираючи вирізки до футляру. Кілька з них, я помітила, були присвячені тому самому випадку – зникненню в Парижі якоїсь Сільвіан Келлу, дівчинки віком півтора року. Її мати на кілька хвилин пішла до аптеки, залишивши дочку в машині, де та була прив’язана до сидіння, а коли повернулася, малої вже не було. Разом з дитиною зникли сумка зі змінним одягом й плюшеві іграшки – червоний слон і коричневе ведмежа.

Мати, побачивши, що я читаю одну із цих статей, знову посміхнулася.

– Думаю, тобі тоді було років зо два, – лукавим тоном сказала вона. – Або майже два. Та й волосся в неї набагато світліше. Не може бути, щоб це була ти, так? Та й зрештою, я, як мати, набагато краща за ту жінку.

– Звичайно, це не я. Ти – найкраща мама, чудова. Не хвилюйся. Ти нізащо не стала б піддавати мене небезпеці.

Мати розгойдувалася й посміхалася.

– Безтурботна жінка, – проникливо наспівувала вона. – Легковажна. Абсолютно не заслуговує на таку милу донечку, вірно? – Я мотнула головою, почуваючи, як усе моє єство раптово струснуло від холоду. – А я була тобі гарною матір’ю, правда, Віано? – зовсім як дитина допитується вона.

Я зіщулилася. Папір шурхотить під моїми пальцями.

– Так, – запевнила я її. – Ти гарна мати.

– Я добре піклувалася про тебе, правда? Ніколи тебе не кидала. Не відмовилася, навіть коли той священик сказав… сказав те, що сказав. Я тебе не залишила.

– Ні, maman . He залишила.

Я вже паралізована холодом, ледве розумію, що вона каже. Тільки й думаю про те ім’я, так схоже на моє, зіставляю дати… І хіба я не пам’ятаю того ведмедя та те червоне слоненя зі старенького плюшу, які невтомно подорожували зі мною з Парижа до Рима, з Рима до Відня?

Звичайно, це могла бути її чергова ілюзія. Їй увесь час щось марилось – то змія під ковдрою, то жінка в дзеркалі. Не виключено, що й про мене вона нафантазувала. У житті матері майже все – суцільна вигадка. І до того ж стільки років минуло. Яка тепер різниця?

О третій годині я прокинулася. Постіль гаряча, простирадла зім’ялися, сну як і не було. Я запалила свічку й пройшла до порожньої кімнати Жозефіни. Карти лежали на своєму місці, у скриньці матері. У моїх руках вони як живі. Закохані. Вежа. Пустельник. Смерть. Я сиджу, схрестивши ноги, на голій підлозі й тасую, розкладаю карти – аж ніяк не для того, щоб згаяти час. Вежа, вона валиться, люди падають. Що це означає – зрозуміло. Мій споконвічний страх змін, страх перед дорогою, острах втрат. Пустельник у каптурі, що наполовину приховує його лукаве бліде обличчя із запалими щоками, дуже схожий на Рейно. Смерть я знаю добре, тому завченим жестом машинально викидаю пальці вилами на карту – геть! Але про що ж попереджають мене Закохані? Я подумала про Ру й Жозефіну – вони навіть не підозрюють, як багато в них спільного, – і не змогла придушити в собі заздрість. Зате в мене раптово виникла впевненість, що ця карта видала ще не всі секрети. У кімнаті запахло бузком. Може, в одному з флакончиків матері тріснула пробка? Незважаючи на нічну прохолоду, мене огортало тепло, жар проникав до самого серця. Ру? Ру?

Тремтливими пальцями я квапливо перевернула карту.

Ще один день. Що б це не було, один день почекає. Я знову стала тасувати карти, але мені не вистачало вправності матері і колода посипалася з рук на дерев’яну підлогу. Пустельник упав горілиць. У мерехтливому сяйві свічки він як ніколи схожий на Рейно. Здається, начебто він посилає мені злісну посмішку зі складок каптура. Я знайду спосіб розправитися з тобою, обіцяє він. Ти думаєш, що перемогла, та я однаково помщуся. Я відчуваю його жовч на кінчиках своїх пальців.

Мама назвала б це знаменням.

Раптово, у мимовольному пориві, природа якого мені й самій неясна, я схопила Пустельника й піднесла його до полум’я свічки. Кілька секунд вогонь просто облизував тверду карту, потім її поверхня почала пучнявіти. Бліде обличчя спотворилося в гримасі й почорніло.

– Я тобі покажу, – шепотіла я. – Тільки спробуй втрутитися, я…