Джоанн Харрис - Шоколад

Карта спалахнула, і я кинула її на підлогу. Вогонь згасав, розкидаючи іскри й попіл по мостинах.

Я раділа. Ну, хто тепер командує зміною декорацій, га, мамо?

І все-таки сьогодні мене не залишає відчуття, що я стала іграшкою в чиїхось руках, за чиїмось велінням витягла назовні те, що краще було б не показувати. Я не зробила нічого поганого, заспокоюю я себе. У мене не було злого наміру.

А тривожне відчуття не минає. Я почуваюся легкою, невагомою, як пушинка молочаю. Готова летіти, куди накаже вітер.

Знаю, я повинен бути зі своєю паствою, père . Повітря в церкві насичене пахощами, оздоблення простеньке – тільки пурпур і чернь. Жодного срібного предмета, жодної квітки. Я повинен бути там. Сьогодні найвеличніший день у моєму житті, père . Урочистість, благочестя, гуде орган, немов гігантський підводний дзвін. Церковні дзвони, зрозуміло, мовчать – ознака жалоби за розіп’ятим Христом. Я сам у чорному й пурпурному, голос мій модулює в тон органу. Вони впилися в мене очима, погляди у всіх серйозні. Сьогодні тут навіть відступники – як і годиться, у строгому вбранні, з напомадженим волоссям. Їхні потреби, їхнє очікування заповнюють порожнечу в моїй душі. На коротку мить мене охоплює безмежна любов до них. Я люблю їх за все: за спокуси, за страждання в ім’я спокути власних гріхів, за їхні дріб’язкові турботи, за їхню незначущість. Я знаю, тобі зрозумілий мій стан, тому що ти теж був їхнім пастирем. У певному сенсі ти, так само як Господь наш, прийняв смерть заради них. Щоб захистити їх від гріхів – від своїх і від їхніх власних. Вони ж так ні про що й не довідалися, вірно, père? Я нічого їм не розповів. Але коли я побачив тебе й мою матір у канцелярії… Інсульт, сказав лікар. Мабуть, потрясіння було дуже сильним. Ти замкнувся, зачинився в собі, хоча я знаю, що ти чуєш мене й бачиш краще, ніж будь-коли. І я певен, що колись ти повернешся до нас. Я постував й молився, père . Упокорював себе. Але задоволення й досі не відчуваю. Тому що не досяг головного.

Після служби до мене підійшла дівчинка, Матильда Арнольд. Вклавши свою ручку до моєї, вона прошепотіла з посмішкою:

– А вам вони теж принесуть шоколад, monsieur le curè?

– Хто повинен принести мені шоколад? – здивувався я.

– Дзвони , звичайно! – з нетерпінням у голосі викликнула вона й засміялася. – Літаючі дзвони!

– А-а-а, дзвони. Звичайно.

Від розгубленості я не одразу знайшов відповідні слова. Вона потягнула мене за сутану, наполегливо потребуючи моєї уваги.

– Так, дзвони. Вони полетять у Рим на зустріч із папою і повернуться з шоколадом…

Вони одержимі шоколадом. Про що б не думали, головним акордом їхніх думок стає шоколад – слово-приспів, повторюване пошепки, на весь голос, хором.

– Чому всі тільки й говорять про шоколад? – заревів я, не зумівши стримати гнів, що сколихнувся в мені. Личко дівчинки зморщилося від сум’яття й жаху, і вона з плачем кинулася від мене через площу. Отямившись, я покликав її, але було пізно. Маленька крамничка з вітриною, затягнутою подарунковим папером, посилала мені здалеку переможну усмішку.

Сьогодні ввечері буде виконано обряд поховання Тіла Христового в Гробі Господньому, діти нашого приходу розіграють сцену останніх хвилин життя Христа, і в церкві, як тільки почне меркнути світло, запаляться свічки. Для мене це одна з найбільш сповнених хвилювання подій року, тому що в ці миті вони – мої діти, серйозні й статечні у своєму строгому вбранні, – належать тільки мені. Але чи стануть вони нині думати про страждання Ісуса під час урочистої меси? Або будуть облизуватися, передчуваючи непотрібну обжерливість? Її вигадки про літаючі дзвони й бенкети заразні, заводять в оману незрілі душі. Я теж намагаюся спокусити їх, проповідуючи вигоди благочестя, але похмура пишнота церкви не витримує жодного порівняння з її казками про летючі дзвони.

По обіді я завітав до Арманди, адже вона сьогодні іменинниця. У її будинку панує суєта. Я, звичайно, знав, що вона збирає гостей, але подібного розмаху не міг собі навіть уявити. Каро згадувала про вечірку кілька разів – казала, що краще б не ходити туди, але не хоче втрачати можливість раз і назавжди помиритися з матір’ю, – хоча, я підозрюю, вона навіть не здогадується, яке грандіозне планується торжество. На кухні я застав Віану Роше, вона поралася там із самого ранку. Жозефіна Мускат запропонувала використати також і кухню кав’ярні, оскільки в маленькому будиночку Арманди важко вести великі приготування, і тому, прибувши туди, я побачив, як ціла юрба помічників переносить тарелі, каструлі й супниці з кав’ярні до будинку іменинниці. З прочиненого вікна струменів густий пряний аромат, від якого в мене мимоволі набігла слина. У садку працював Нарсіс – накидав рослини на ґрати, споруджені між будинком і хвірткою. Враження приголомшливе: дерев’яна конструкція, обплетена ломиносом, іпомеєю, бузком і чубушником, схожа на квітковий навіс, крізь який сотаються промені сонця. Арманди ніде не було видно.