Джоанн Харрис - Шоколад

Мене засмутила показна демонстрація настільки непомірного марнотратства. Влаштувати бенкет у Страсну п’ятницю… На це здатна тільки Арманда. Настільки кричуща пишнота – квіти, їжа, обкладені льодом ящики із шампанським біля дверей – це ж блюзнірство, знущання над сином Господнім, який прийняв муку. Завтра я обов’язково поговорю з нею. Я вже хотів піти, аж раптом помітив біля стіни Ґійома Дюплесі, який гладив одну з кішок Арманди. Він поштиво підняв капелюха.

– Допомагаєте? – довідався я.

Ґійом кивнув.

– Так, запропонував допомогу, – не став заперечувати він. – Тут до вечора ще ох скільки справ.

– Ваша участь мене дивує, – виговорив йому я. – Та ще в який день! Цього разу Арманда перестаралася. Такі витрати! Не кажучи вже про неповагу до церкви…

– Вона має право відзначити своє маленьке свято, – тихо відповів Ґійом, знизуючи плечима.

– Вона погубить себе обжерливістю, – сердито зауважив я.

– Мабуть, вона вже в тому віці, коли може чинити так, як вважає за потрібне, – сказав Ґійом.

Я з осудом подивився на нього. Він сильно змінився з тих пір, як почав спілкуватися з Роше. Колись властиве його обличчю вираження скорботної сумирності поступилося місцем свавіллю на грані нахабства.

– І мені не подобається, що рідні Арманди втручаються в її особисте життя, – зухвало додав він.

Я знизав плечима.

– А мене дивує, що ви взяли її бік. Від вас я цього не очікував.

– Життя повне сюрпризів, – відповів Ґійом.

Якби ж так.

На якімсь етапі, досить рано, я забула про те, з якого приводу організую торжество, і захопилася власною діяльністю. Анук гралася в Маро, а я натхненно, намагаючись не пропустити ані найменшої деталі, керувала приготуваннями до найбільш грандіозного бенкету, який мені доводилося влаштовувати. У моєму розпорядженні три кухні. У величезних печах «Мигдалю» я печу торти, у кав’ярні «Маро» готую морепродукти, у крихітній кухоньці Арманди – супи, приправи й гарніри. Жозефіна хотіла позичити Арманді столові прибори й тарілки, але бабуся з посмішкою покачала головою.

– Посуд є, – відповіла вона. І дійсно, у четвер рано-вранці прибув фургон з Ліможа з емблемою великої фірми, яка доправила два ящики з келихами й столовим сріблом і один ящик посуду з вишуканої порцеляни. Увесь товар був запакований у стружку.

– Певно, онуку видаєте заміж, еге ж? – з посмішкою поцікавився водій, забираючи в Арманди підписані чеки. Бабуся весело гмикнула.

– Можливо, – сказала вона. – Може, і так.

Усю п’ятницю вона була в бадьорому настрої, нібито наглядаючи за приготуваннями, а насправді просто заважаючи іншим. Немов пустотлива дитина, встромляла пальці в соуси, знімала накривки зі страв і зазирала в гарячі каструлі, поки я нарешті не вмовила Ґійома відвезти її на пару годин до перукаря до Ажену, – хоча б для того, щоб позбутися її настирливої участі. Повернулася вона зовсім іншою – з елегантною стрижкою, у новому модному капелюшку, у нових рукавичках, у нових туфлях. Туфлі, рукавички й капелюшок одного відтінку – вишнево-червоні. Це улюблений колір Арманди.

– Потроху позбуваюся чорного, – з радістю доповіла вона мені, всідаючись у своє крісло-гойдалку, щоб спостерігати за приготуваннями. – До кінця тижня, диви, зовсім осмілію й придбаю собі червону сукню. Уявляєш, як з’явлюся в ній у церкві. Блиск!

– Відпочиньте хоч трохи, – строго мовила я. – Вам цілий вечір приймати гостей. Не вистачало ще, щоб ви заснули за десертом.

– Не засну, – запевнила мене бабуся, але погодилася подрімати з годинку на післяполудневому сонечку, поки я буду накривати на стіл. Інші розійшлися по домівках, щоб трохи відпочити й переодягтися до вечері. Обідній стіл – величезний, непомірно величезний для маленької вітальні Арманди. Усі запрошені вмістяться досить легко. Знадобилося чотири особи, щоб перенести цю важку річ з оксамитового дуба до спорудженої Нарсісом альтанки, під навіс із листя й квітів. Скатертина з камки із витонченою мереживною облямівкою пахне лавандою, якою Арманда обклала її в шафі давним-давно, одразу ж після весілля. Подарунок бабусі, пояснила вона, жодного разу ще не користувалася. Тарілки з Ліможа білі, з малесенькими жовтими квіточками по обідку, келихи – три види – кришталеві, кидають райдужні відблиски на білу скатертину, немов виткані із сонячного світла гнізда. У центрі – композиція з весняних квітів, принесених Нарсісом. Біля тарілок акуратно згорнуті серветки, на кожній – іменна картка гостя.