Джоанн Харрис - Шоколад

– Ти точно добре почуваєшся? – тихо катує Арманду Люк. – Нічого не болить? Ліки не забуваєш вживати?

Арманда сміється.

– Ти занадто багато хвилюєшся, – докоряє вона онукові. – Для хлопчика твого віку це протиприродно. Навпаки, ти маєш сам на вухах стояти, виводячи свою матір зі стану рівноваги. А не повчати бабусю… – Настрій у неї, як і раніше, піднесений, але вигляд трохи стомлений. Ми сидимо за столом майже чотири години. Уже за десять дванадцята.

– Знаю, – з усмішкою відповідає Люк. – Але я не поспішаю зі спадком.

Арманда ляскає його по долоні й наливає йому ще один келих. Рука її тремтить, і кілька краплин вина падають на скатертину.

– Нічого, – жваво говорить вона. – Вина ще повнісінько.

Ми завершуємо вечерю моїм шоколадним морозивом, трюфелями й кавою в крихітних чашках. Наостанок ковток кальвадосу з гарячої чашечки; відчуття таке, начебто в роті вибухнули квіти. Анук вимагає свій canard – шматочок цукру, збризнутий лікером, і ще один – для Пантуфля. Чашки й тарілки спустошені. Вогонь у жаровнях згасає. Я спостерігаю за Армандою. Тримаючи під столом руку Люка, вона, як і раніше, теревенить і сміється, але вже не так жваво. Очі в неї злипаються.

– Котра година? – запитує вона через деякий час.

– Майже перша, – відповідає Ґійом.

Бабуся зітхає.

– Що ж, мені час спати, – повідомляє вона. – Старію.

Арманда незграбно підвелася й, попорпавшись під стільцем, витягла оберемок подарунків. Ґійом не зводить з неї уважного погляду. Він знає. Вона посилає йому добру глузливу посмішку.

– Так, промови від мене не чекайте, – грубуватим жартівливим тоном проголошує вона. – Терпіти не можу промов. Просто хочу подякувати вам усім. Сьогодні мені було дуже добре. Навіть і не пам’ятаю, коли востаннє так веселилася. Краще не буває. Чомусь існує думка, що старим задоволення ні до чого. Я не згодна. – Ру, Жорж і Зезет аплодують їй. Арманда глибокодумно киває. – Завтра не будіть мене надто рано, – радить вона, трохи помітно морщачись. – Я, напевно, років із двадцять стільки не пила. Мені треба виспатися. – Вона застережливо глянула на мене, неуважно повторила: – Треба виспатися, – і стала вибиратися через стіл. Каро піднялася, щоб її підтримати, але Арманда владним жестом наказала доньці залишатися на місці.

– Не метушися, дитинко, – сказала вона. – Ніяк ти без цього не можеш. Усе чогось клопочешся, клопочешся… – Вона кинула на мене променистий погляд і заявила: – Мене проводить Віана. З іншими прощаюся до ранку.

Я повела її до будинку. Гості повільно розходилися, усе ще сміючись і розмовляючи. Каро спиралася на руку чоловіка, Люк підтримував матір з іншого боку. Волосся Каро зовсім розтріпалося, додавши її рисам м’якість, тому вигляд у неї був значно молодший за справжній вік. Відчиняючи двері до кімнати Арманди, я почула, як вона говорить комусь:

– …фактично пообіцяла , що переселиться до «Мімози»… просто камінь з душі…

Арманда, теж почувши слова доньки, сонно гмикнула.

– Місця собі не знаходить із такою непутящою матір’ю, як я, – прокоментувала вона. – Вклади мене, Віано, поки я не звалилася з ніг.

Я допомогла їй роздягтися. Біля подушки лежала приготовлена лляна нічна сорочка. Поки бабуся натягала її через голову, я акуратно склала її одяг.

– Подарунки. Поклади їх там, щоб я бачила, – попросила Арманда, невиразно махнувши у бік туалетного столика з дзеркалом. – Гм. Добре як.

Я машинально, начебто в заціпенінні, виконала її вказівки. Напевно, я теж випила більше, ніж збиралася, тому що була зовсім спокійна. Судячи з кількості ампул з інсуліном у холодильнику, Арманда припинила лікування два дні тому. Мені хотілося запитати, чи тверда вона у своєму рішенні, чи усвідомлює, що робить, але я замість цього просто розвісила перед нею на спинці стільця подарунок Люка – шовкову комбінацію безсоромного соковитого червоного кольору. Вона знову видала здушений смішок і, простягнувши руку, помацала багату тканину.

– Тепер можеш іти, Віано, – лагідно, але твердо сказала вона. – Усе було чудово.

Я забарилася. Глянувши в дзеркало туалетного столика, побачила в ньому своє і її відбиття. Усміхнена Арманда з новою стрижкою здалася мені дуже старою, але її долоні купалися в чомусь червоному. Вона заплющила очі.

– Світло гасити не треба, Віано, – виганяла вона мене. – На добраніч.

Я торкнулася губами її щоки. Від неї пахло лавандою й шоколадом. Я пішла на кухню мити посуд.