Джоанн Харрис - Шоколад

Реrе , ти ворухнувся? Я абсолютно точно бачив, як секунду тому твоя рука сіпнулася, два перші пальці зігнулися, немов даруючи благословення. І от знову ти здригнувся, начебто старий воїн, який марить про колишні битви. Це знамення.

Хвала Господові. Знамення.

Минулої ночі я майже не спав. Світло в її вікні згасло тільки о другій годині, але навіть потім я не наважився вирушити до її будинку, побоюючись, що вона усе ще пильнує в темряві. Щоб не проспати, я завів будильник і дві години продрімав, сидячи в кріслі. Хвилювався я, звичайно, даремно. Мій сон був короткий, пронизаний миттєвими видіннями, які я ледь пам’ятав після пробудження, хоча підхоплювався від них, як ужалений. Здається, мені снилася Арманда – молода Арманда, якою я її ніколи не знав; у червоній сукні вона бігала по полях за Маро, і її чорне розпущене волосся розвівалося за вітром. А може, це була Віана і я просто переплутав їх. Потім я бачив пожежу в Маро, циганів, що згоріли, – шльондру з її пияком, бачив ядучо-червоні береги Тана й тебе, père , з моєю матір’ю в канцелярії… Уся гіркота того літа просочилася в мої тривожні сни, і я, немов свиня, що тягає з-під землі трюфелі, борсався, купався в гнилих делікатесах і обжирався, обжирався.

О четвертій я підвівся з крісла. Спав я в одязі, скинувши тільки сутану й комірець. Церква до цієї справи не має жодного стосунку. Я приготував собі каву, дуже міцну, але без цукру, хоча формально свою покуту я вже виконав. Підкреслюю: формально. У душі я знаю, що Великдень ще не настав. Він ще не воскрес. От якщо досягну своєї мети, тоді Він воскресне.

Я помічаю, що тремчу. Щоб зібратися з духом, їм сухий хліб. Кава гаряча й гірка. Коли виконаю своє завдання, улаштую для себе справжній бенкет: з яйцями, шинкою, здобними булочками з пекарні Пуату. Від цієї думки в мене набігла слинка. Я увімкнув радіо, налаштував на станцію класичної музики. Нехай вівці спокійно пасуться. Мої губи скривилися в холодній презирливій посмішці. Зараз не час для пасторалей. Це час свині. Хитрої свині. З музикою покінчено.

За п’ять хвилин п’ята. Визираючи у вікно, я бачу на обрії перші проблиски світанку. У мене багато часу. Вікарій прийде сюди о шостій – вітати дзвонами Великдень. Для виконання моєї таємної місії часу більш ніж достатньо. Я надягаю спеціально приготовану маску й не впізнаю своє відображення в дзеркалі. На мене дивиться бандит. Це порівняння знову викликало в мене посмішку. Моя посмішка під маскою видасться жорстокою й цинічною. От би вона побачила мене.

Двері не замкнені. Я не вірю своєму щастю. Разюче самовпевнена жінка. Переконана, що ніхто не посміє протистояти їй. Я відкинув важку викрутку, якою збирався зламати двері, і обома руками взявся за важку дошку – шматок одвірку, père, який обвалився під час війни. Двері відчинилися в тишу. Над входом метляється одне з її червоних саше. Я зірвав його й презирливо жбурнув на підлогу. У першу хвилину ніяк не міг здогадатися, де опинився. Колишня пекарня сильно змінилася, та я й не дуже знайомий зі службовими приміщеннями. Плитка підлоги відбиває світло, і я радий, що додумався прихопити із собою ліхтарика. Я вмикаю його й на мить відчуваю себе майже засліпленим білизною емальованих поверхонь. Вишкрябані столи, раковини й старі печі блищать у жовтуватому сяйві вузького ліхтарного променя. Шоколаду ніде немає. Ну звичайно. Це ж кухня, тут тільки готують. І сам не розумію, чому чистота в її будинку так вразила мене. Я уявляв її нечупарою, яка залишає в раковинах гори немитого посуду, яка сипле своє довге чорне волосся в тісто, а вона бездоганно акуратна. На полицях – стрункі ряди каструль, розставлених за розміром і за якістю: мідні з мідними, емальовані з емальованими. На білених стінах висять великі ложки й черпаки. Порцелянові миски на будь-який смак. На старому порізаному столі кілька кам’яних форм для випічки хліба, у центрі – ваза з пухнатими жовтими жоржинами, які відкидають волохату тінь. Чомусь квіти роздратували мене. Яке право вона має ставити квіти, коли Арманда Вуазен лежить у морзі? Свиня усередині мене з усмішкою ламає квіти й кидає їх на стіл. Я їй не забороняю. Мені необхідна її лють для досягнення поставленої мети.

Шоколад, мабуть, у самій крамниці. Я тихо пройшов через кухню й відчинив масивні соснові двері, котрі вели до передньої частини будинку. Ліворуч від мене сходи нагору, до кімнат. Праворуч – прилавок, полки, вітрини, коробочки… Запах шоколаду, хоч і очікуваний, приголомшив мене. Темрява немов підсилює його, так що на мить здається, начебто цей запах і є темрява. Вона обволікає мене, як густа коричнева патока, душить розум. Промінь ліхтаря вихоплює грона чогось яскравого, фольгу, стрічки, целофанові рюші. Я в печері скарбів. Мене охоплює нервове тремтіння. Непомітно, під покривом темряви, вторгнутися до будинку відьми, крадькома торкати її речі, поки вона спить… Мене тягне до вітрини, так і кортить здерти папір, щоб першим побачити… Абсурд. Адже я хотів улаштувати погром. Але я не маю сил встояти перед спокусою. Нечутно – черевики в мене на гумовій підошві – підбираюся до вітрини; важкий дрюк вільно гойдається в руці. У мене багато часу. Цілком встигну задовольнити свою цікавість, якщо мені так хочеться. Та і як не насолодитися сповна настільки дорогоцінними хвилинами?