6.00
Він воскрес! Передзвін вивів мене з трансу. Я побачив, що сиджу на підлозі серед розкиданих цукерок, немов і справді, як і уявляв, качався в шоколаді. Забутий кийок лежить поруч. Маску, яка заважала мені, я зняв. Через оголену вітрину на мене байдуже витріщається світанок.
Він воскрес! Як п’яний, я незграбно підводжуся на ноги. За п’ять хвилин на богослужіння почнуть стікатися перші парафіяни. Мене вже, напевно, шукають. Липкими пальцями, вимащеними в шоколаді, я дістаю свій кийок. І на мене сходить осяяння. Я знаю, де вона зберігає свій товар. У старому підвалі, сухому й прохолодному, де колись стояли мішки з борошном. Туди я зможу пробратися. Неодмінно зможу.
Він воскрес!
З кийком у руках я повертаюся. Мені б хоч трішки часу…
Вона чекає на мене, спостерігає, ховаючись за фіранкою з намистин. Навіть не знаю, скільки вона вже тут стоїть. На її вустах грає ледь помітна посмішка. Вона дбайливо виймає з моєї руки кийок. У пальцях її затиснуте щось на кшталт обгорілого шматка кольорового паперу. Можливо, це карта.
…От таким вони мене й побачили, père . Рачки в руїнах її вітрини, обличчя вимащене шоколадом, погляд зацькований. На допомогу їй біжать люди. Дюплесі зі своїм щеням вартує головний вхід. Сама Роше з моїм кийком під пахвою стоїть біля задніх дверей. Пуату, який прокинувся, як завжди, рано, щоб спекти свіжий хліб, скликає цікавих з іншого боку вулиці. Клермони витріщаються на мене, немов викинуті з води коропи. Нарсіс потрясає кулаком. І сміх. Боже! Сміх. А на площі Святого Ієроніма і далі дзвонять дзвони. Він воскрес!
39
31 березня. Світлий понеділок
Коли дзвони замовкли, я відіслала Рейно геть. На проповідь він так і не з’явився. Без зайвих слів утік у Маро. Його відсутність мало кого засмутила. А ми почали святкувати рано, відкрили гулянку гарячим шоколадом з тістечками біля «Небесного мигдалю». Я тим часом швидко навела лад у крамниці. На щастя, сміття було небагато. На підлозі валялися кілька сотень шоколадних цукерок, але подарункові пакунки не постраждали. Трохи підправила вітрину, і вона знову гарна, як колись.
Свято виправдало всі наші сподівання. Лотки з ремісничими виробами, фанфари, оркестр Нарсіса – він виявився напрочуд віртуозним саксофоністом, – жонглери, вогнековтачі. До міста повернулися річкові бурлаки – принаймні на один день, – і вулиці замайоріли їхніми колоритними постатями. Дехто з них встановив свої власні лотки, торгуючи варенням і медом, нанизуючи намистинки на пасма волосся, малюючи татуювання хною або віщуючи долю. Ру продавав ляльки, які він сам вирізав з уламків плáвнику. Не було тільки Клермонів, хоча Арманду я повсякчас бачила, начебто не могла уявити, щоб вона пропустила настільки бурхливі веселощі. Здавалося, вона всюди. Старша жінка в сірому балахоні, червоному шарфі й прикрашеному вишеньками солом’яному капелюшку, що погойдується над святковою юрбою. Як не дивно, скорботи я не відчувала. Навпаки, у мені міцнішала впевненість, що вона от-от з’явиться, почне відкривати коробки, заглядати досередини, жадібно облизувати пальці або улюлюкати, радіючи шуму, забавам, веселощам. Одного разу мені навіть здалося, начебто я почула її голос – блиск! – він пролунав біля мене саме тієї хвилини, коли я потягнулася за пакетиком ізюму в шоколаді, але, обернувшись, я побачила тільки порожнечу. Моя мама знайшла б цьому пояснення.
Я виконала всі замовлення й останню подарункову коробочку продала о четвертій п’ятнадцять. Головний приз у змаганні з пошуку крашанки дістався Люсі Прюдом, але кожний з його учасників одержав свій cornet-surprise – із шоколадками, іграшковою трубою, тамбурином і вимпелом. Єдиний візок зі справжніми квітами рекламував розсадник Нарсіса. Кілька молодих пар навіть наважилися потанцювати під суворим оком святого Ієроніма, і цілий день світило сонце.
І все-таки тепер, коли я сиджу з Анук у нашому тихому будинку – тримаючи книжку казок, – у моїй душі панує сум’яття. Я переконую себе, що це просто спустошеність, яка незмінно приходить одразу після довгоочікуваної події. Спустошеність, викликана, можливо, утомою, пережитими хвилюваннями, вторгненням Рейно перед самим святом, пекучим сонцем, скупченням народу… І скорботою за Армандою, яка з’явилася одразу ж, тільки-но затихли звуки веселощів. Скорботою, пофарбованою безліччю суперечливих почуттів – самотності, втрати, здивування, твердої впевненості у власній правоті… Люба моя Арманда. Ти була б у захваті. Але ж і в тебе було свято, еге ж?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу