Джоанн Харрис - Шоколад

Пізно ввечері, коли все вже давно було прибрано, зайшов Ґійом. Анук готувалася до сну, хоча в її очах усе ще танцювали святкові вогні.

– Можна? – Його пес, який навчився слухатися команд хазяїна, покірно сів біля дверей. Ґійом щось тримає в руці. Лист. – Арманда просила, щоб я передав вам це. Ви розумієте. Після того.

Я беру листа. У конверті поруч із папером дзвенить щось маленьке й тверде.

– Спасибі.

– Я не затримаюся.

Близько хвилини він дивиться на мене, потім простягає руку – церемонний і одночасно на диво зворушливий жест. Долоня в нього холодна, рукостискання тверде. У мене защипало в очах, і щось, зблиснувши, впало на рукав літнього чоловіка. Його сльозинка чи моя, не можу сказати.

– На добраніч, Віано.

– На добраніч, Ґійоме.

У конверті одинарний аркуш паперу. Я витягаю його, і на стіл викочується щось, – напевно, монети. На аркуші великим, старанним почерком виведене:

«Люба Віано!

Дякую за все. Я знаю, як тобі зараз. Якщо хочеш, поговори з Ґійомом, – він розуміє краще, ніж інші. Вибач, що не зможу бути на твоєму святі, але я так часто уявляла його собі, що насправді це й не важливо. Поцілуй за мене Анук і передай їй одну з вкладених монет. Друга – для наступного. Думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.

Мене мучить утома, я відчуваю, як міняється вітер. Думаю, сон піде мені на користь. І, як знати, може, одного разу ми з тобою ще зустрінемося.

P. S. На похорон не ходіть, ні ти, ні вона. Це шоу Каро, і, вважаю, вона має право влаштувати його на свій смак, коли вже так сталося, що подібні заходи роблять їй приємність. А ти краще збери в «Мигдалі» наших спільних друзів, і всі разом розпийте глечик шоколаду. Я вас усіх дуже люблю.

Закінчивши читати, я відклала лист і стала шукати монети. Одна лежала на столі, друга – на стільці. У моїй долоні блищать два золотих соверени. Один – для Анук. А другий? Інстинктивно я подумки намацала теплу нерухому місцинку усередині себе, потайний куточок, який і сама ще не розумію до кінця.

Голівка Анук спочиває на моєму плечі. Я читаю вголос, а вона, уже майже засинаючи, заколисує Пантуфля. Останніми тижнями Пантуфль рідко давав про себе знати; його затьмарили реальні друзі. Але змінився вітер, і він знову тут. Напевно, неспроста. Я теж передчуваю неминучість змін. Придумана мною казка про сталість – все одно що замки з піску, які ми колись будували на березі. Стоять до першого припливу. І якщо не море, то сонце руйнує їх. До наступного ранку на їхнім місці самісінькі руїни. Але я майже не гніваюся, і образа мене не гризе. І все-таки запах карнавалу не дає мені спокою, невгамовний спекотний вітер кличе в дорогу. Звідки він? З півдня? Зі сходу? З Америки? З Англії? Це всього лише справа часу. Ланскне, з усіма його асоціаціями, уже здається мені менш реальним, уже перетворюється на спогад. Механізми зменшують оберти й зупиняються. Напевно, я аж від початку передбачала подібний результат. Аж від початку догадувалася, що ми з Рейно врівноважуємо один одного й що без нього моя присутність тут не має сенсу.

Якою б не була причина, це містечко втратило свій забито-убогий вигляд, його заступило почуття глибокого задоволення й цілковитого достатку. Я розумію, що тепер я тут зайва. У всіх домах у Ланскне парочки тішаться коханням, діти граються, собаки гавкають, репетують телевізори… Без нас. Ґійом гладить свого пса й дивиться «Касабланку». Люк, у своїй кімнаті, наодинці, трохи затинаючись, читає вголос Рембо. Ру з Жозефіною у своєму відремонтованому будинку помалу відкривають для себе одне одного. Сьогодні ввечері «Радіо Гасконь» передавало репортаж про свято шоколаду, пишномовно оголосивши гулянку в Ланскне-су-Тан «чарівною місцевою традицією». Відтепер туристи не стануть проїжджати повз Ланскне, кваплячись відвідати інші, більш цікаві краї. Я позначила незриме місто на карті.

Вітер приносить запахи моря, озону, смаженої їжі, дух набережної Жуан-Ле-Пін, млинців, кокосового масла, деревного вугілля й поту. Стільки місць чекають, коли вітер зміниться. Стільки стражденних людей. Як довго цього разу? Півроку? Рік? Анук тицяється обличчям в моє плече, і я притискаю її до себе, зненацька міцно, тому що вона пробуджується й щось ображено бурмоче у напівсні. «Небесний мигдаль» знову стане пекарнею. Або кондитерською, з гірляндами, що звисають зі стелі, схожі на сині ковбаси, і коробочками з пряниками, на кришках яких проштамповано: «Сувенір з Ланскне-су-Тан». У будь-якому разі, у нас є гроші, навіть більше, ніж потрібно на те, щоб відкрити нову шоколадню будь-де. У Ніцці, наприклад, або в Каннах, Лондоні чи Парижі. Анук бурмоче уві сні. Її теж тривожить запах змін.