Джоанн Харрис - Шоколад

Я обережно знімаю плівку, що вкриває вітрину. Вона відривається з тихим тріском. Я кидаю її убік і, напружуючи слух, намагаюся вловити ознаки руху нагорі. Тиша. Ліхтар освітлює вітрину, і на мить я майже забуваю, де перебуваю. Моєму погляду відкриваються гори дивних скарбів – глазуровані фрукти, марципанові квіти, розсипи шоколаду всіх форм і барв. Кролики, качки, курочки, курчата, баранчики дивляться на мене серйозними шоколадними очима, немов рядові теракотової армії Прадавнього Китаю. І над усім цим достатком піднімається статуя жінки із хвилястим волоссям; у її витончених коричневих руках – сніп шоколадної пшениці. Кожна деталь у її образі ретельно продумана: волосся відлите з більш темного шоколаду, на очах білий наліт. Запах шоколаду паморочить, густий чуттєвий аромат проникає в горло, насичуючи його чудовою запашністю. Жінка зі снопом пшениці загадково посміхається, – начебто споглядає таїнства.

Спробуй мене. Покуштуй. Спожий.

Тут, у самому розсаднику спокус, нездоланний поклик шоколаду звучить особливо голосно. Я можу простягнути руку в будь-якому напрямку, схопити один із заборонених плодів і вп’ястися зубами в його незбагненно солодку м’якоть. Ця думка пронизує мене з усіх боків.

Спробуй мене. Покуштуй. Спожий.

І ніхто про це не довідається.

Спробуй мене. Покуштуй. Спожий…

Чому б ні?

Я візьму перше, на що наткнуться мої пальці. Тільки не можна піддаватися божевіллю. Одна шоколадка – не вкрадена, а врятована – одна-єдина з усієї братії переживе погром. Моя долоня мимоволі затримується, зависаючи, як дракон, над скупченням ласощів. Вони лежать на плексигласовій таці під захистом прозорої кришки, на якій гарним почерком з нахилом виведена назва кожного виробу. Назви спокусливі: Сухе апельсинове печиво. Марципановий абрикосовий рулет. Сушена вишня по-російськи. Білі трюфелі з ромом. Білий «Манон». «Соски Венери». Я почуваю, що моє обличчя під маскою червоніє. Як можна купувати цукерки з такою назвою? Однак вони мають чудовий вигляд – пухкі, білі у світлі мого ліхтаря, зверху обсипані темною шоколадною пудрою. Я беру одну цукерку з таці, підношу її до носа. Запах вершків і ванілі. Ніхто не довідається. Я раптом усвідомлюю, що востаннє їв шоколад у дитинстві, вже й не пам’ятаю, скільки років тому, та й то це були дешеві плитки – усього п’ятнадцять відсотків какао, а в чорному – двадцять; із важким присмаком жиру й цукру. Кілька разів я купував шоколад у супермаркеті «Сюшар», але він був у п’ять разів дорожчий за ті плитки, що для мене – недозволена розкіш. А ці цукерки незрівнянні: оманливо тверда шоколадна шкаралупка, усередині м’який трюфель… Пікантні присмаки нашаровуються один на інший, як букет тонкого вина – легка гіркота, терпкий дух меленої кави. Від тепла мого подиху аромат оживає, забивається мені в ніздрі, п’янить, як диявольське зілля, зриваючи з моїх губ стогони.

Я куштую ще одну, переконуючи себе, що тепер це неважливо. І знову читаю назви. Чорна смородина з вершками. Три горішки. На таці з позначкою «Східна подорож» лежать темні нугати. Я беру один. Кондований імбир у твердій цукровій оболонці розколюється в роті, виливаючи на язик лікер, на смак – цілий екстракт прянощів, який освіжає настій з ароматів сандалового дерева, кориці й лайма, їх перебиває запах кедра й гвоздики… Я беру ще одну штучку – з таці з написом «Медові персики». Шматочок персика, просочений медом і коньяком, шоколадний ковпачок, увінчаний персиковим цукатом. Я дивлюся на годинник. Час іще є.

Я розумію, що вже час серйозно братися за виконання своєї праведної місії. Вітрина, безумовно, вражає, але це не товар на сотні замовлень, які вона одержала. Мабуть, є інше місце, де вона зберігає свої подарункові коробочки й великі партії готової продукції. Тут тільки зразки. Я хапаю мигдаль у шоколаді й пхаю до рота, щоб краще думалося. Потім туди ж відправляю помадку. Слідком білий «Манон», начинений свіжими вершками з мигдалем. Часу залишається так мало, а я ще стільки всього не скуштував… Зі своєю місією я впораюся за п’ять хвилин, може, і швидше. Якщо знати, де шукати. Беру ще одну цукерку, на щастя, й вирушаю на пошуки. Ще тільки одну.

Втілився в життя один з моїх снів. Я качаюся в шоколаді. Уявляю себе на шоколадному полі, на шоколадному пляжі. Ніжуся в шоколаді, потопаю в шоколаді, об’їдаюся шоколадом. Я вже не читаю назви – на це немає часу. Просто пхаю до рота усе, що трапляється під руку. Хитра свиня в мені втратила кмітливість з усіма цими чудесами й знову перетворилася на звичайну свиню, і, хоча якийсь голос у свідомості вимагає, щоб я зупинився, я нічого не можу із собою вдіяти. Варто було тільки почати… З голодом це ніяк не пов’язано. Я напихаю шоколадом рот і руки. На мить із жахом уявляю Арманду, яка встала із труни, щоб помучити мене, можливо, наслати на мене прокльон, що був її власним бичем, приректи на смерть від обжерливості. Поїдаючи шоколад, я видаю стогони, цмокаю, хрюкаю від захвату й безвиході, немов свиня в мені нарешті отримала голос.