Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Не бійся… А чого це він її так уважно розглядає? Просто просвердлює темними, як сливи-тернівки, очима з-під сивих брів. Ніби щось пригадати хоче, ніби впізнає і впізнати не може чи, навпаки, вже впізнав, але сказати ніяк не відважиться.

– Чого пан так на мене дивиться?

– У пана є ім’я. Левком мене звати. А ти ж хто?

Оце так! Про те, що пістолетом погрожувала Краскову, що навіть пса на нього нацькувала, розказала. А імені свого не видала. Ну й конспіраторка ж ти, Ніко!

– Вероніка. Просто Ніка.

– Просто Ніка, кажеш. А прізвище ж у тебе є?

– Може, вам ще й документи показати і посвідку з податкової інспекції?

– Ну чого ти – як окріп на плиті? Я й на слово вірю. То як?

– Величко.

Чого це він так сполотнів?

– Та ви можете подивитися мій атестат. Він у наплічнику – зараз дістану. Там написано. Паспорта, вибачайте, немає. «Добрі» люди позичили і віддавати не поспішають.

– Маму… маму твою як звати?

– Маму мою звали Вірою. Вірою Трифонівною. Вона нібито в цьому селі народилася. От я й приїхала, думала, може, когось із родичів розшукаю. В сільраді мені сказали, що живе тут чоловік з таким самим прізвищем, Макар Трифонович Величко. Розшукала я його хату – над річкою, якраз навпроти отого дерева на горі. Зайшла на подвір’я, а там… Словом, вигнав він мене, навіть склянки води з дороги не запропонував і поговорити не захотів. А ще кажуть, що сільські люди гостинні.

– Люди як люди, дівчинко. Скрізь є привітні і не дуже, гостинні і негостинні…

Що це з ним? Здригнувся, схопився за одвірок, хапнув ротом повітря, ніби йому щось у горлі застрягло. Боже, який же він вразливий, цей пан Левко. Ще тільки інфаркту не вистачало! Вона ж і не побіжить, щоб покликати когось на допомогу, і зателефонувати не зможе.

– Вам зле?

– Я… Зараз… Все добре… Піду чаю принесу.

– Чай – це класно. Я люблю чай. Але найперше мені треба телефон зарядити. Стільниковий. Ось такий. Бачите? У вас що ж це, ні телефону, ні електрики вдома немає? Як же ви живете? І це в комп’ютерну еру!

Промовчав. Хутенько почалапав від дверей. Глянула на його спину з сивим жмутом волосся, перехопленим гумкою, і щемкий жаль ворухнувся у серці. Аж сльози підступили. Ну й навигадувала ти, Ніко! Ну й нафантазувала! Який же він маніяк? Просто старий чоловік, який дивом дивним опинився поруч, коли ти…

Невже вона хотіла це зробити? А таки хотіла. Відчула себе того ранку такою нещасною, такою самотньою, всіма покинутою і забутою, нікому не потрібною, останньою лузеркою, приниженою до далі нікуди, до того ж страшенно голодною і промерзлою до кісток. Якби не кіт, який змусив її спуститися з самого вершечка крони, а отже, не дав упасти з такої висоти… Якби не цей дід, який невідь-звідки явився під дерево, ніби його раптом янгол з неба спустив…

Господар приніс чай, слоїчок з малиновим варенням і білий хліб з маслом. Зняв зі стільця наплічник, поставив замість нього тацю і знову вийшов. У вікно Ніка побачила, як він хутко попрошкував до воріт. «Дивний якийсь. Чого він мене так розглядав? А що, як… А що, коли злочинницю Вероніку Величко вже розшукує міліція? Надрукували фото в газетах, розіслали по всій області? От суперчемний дідусь і впізнав. А тоді як законослухняний громадянин вирішив негайно повідомити куди слід. Бр-р-р-р… От прийде разом з міліціонером, надягнуть кайданки на руки і поведуть у буцегарню».

Він повернувся не скоро. Не сам, але й не з міліцією.

– День добрий! Юрко Ремез до ваших послуг! – Хлопець приблизно її віку, може, хіба на рік-два старший, худорлявий, сіроокий, з довгим русявим чубом на виголеній аж до блиску голові, сяйнув білосніжною усмішкою. – Ого, які зелені очі! То ти, значить, і є ота мавка, яку пан Левко на дереві знайшов?

– Під деревом! – Ніка демонстративно заплющила очі (нічого на них витріщатися!) й відвернулася.

– От бачите, пане Левку, навіть лісові мавки, виявляється, не можуть обходитися без електрики. А ви вперлися, як отой віслючок Іа: «Не треба мені, я вже й так доживу. Скільки там зосталося…» Тепер не обійдетеся. І жити вам зосталося ще ого-го! Ти правильно зробила, що послала пана Левка до мене. Досить йому сліпати при гасовій лампі. Завтра я прийду з хлопцями-електриками, доставимо все, що треба, поставимо стовпи, а днів за три влаштуємо вам тут таку люмінесценцію!

Ніка хотіла заперечити, сказати, що нікого ні до кого вона не посилала, але змовчала. Зловила себе на тому, що їй сподобався цей хлопець, з першого ж погляду, з першої усмішки. Відкрите щире обличчя, відвертий погляд, і цей оксамитовий баритон, який вона слухала б і слухала. Що ж, це непогано, що він завтра прийде знову.