Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– Вишенько! Що з тобою буде?

– А що буває з вагітними жінками? Через дев’ять місяців вони народжують. А тоді ростять дітей. От і я місяців так через п’ять народжу. І буду щасливою мамою. Дуже-дуже щасливою!

Він міцно пригорнув її до себе, поцілував у світлу маківку.

– Ич яка сміливиця! А ти подумала, що люди скажуть? У селі ж усі все мають знати. Така вже сільська заведенція. А тому неодмінно почнуть вивідувати, від кого ж це груба панна Вишеслава, хто з чоловіків навідувався до маєтку. Добре, якщо тільки плетухи язиками поляпають. А якщо цікавитися почнуть ті, що на «воронку» їздять? Ти маєш бути втричі обережнішою. Можливо, нам краще не зустрічатися.

Але Вишенька вже наступної ночі прийшла у їхню схованку. Сказала, що вона все обдумала. Поки що животик непомітний. Ну, майже непомітний. До того часу, поки він виросте, вона купить козу, щоб мати своє молоко, навчиться пекти хліб або й пляцками буде обходитися, заведе хоч зо три курки, щоб несли яйця. Навіщо? По-перше, не купувати ж їй усе життя продукти у Вовкунів, тим більше що і платити скоро не буде чим. А по-друге, щоб віднадити Степану. Навіщо їй постійно чужі очі в домі? Хай у селі вважають її блаженною, хай. Вона нікуди не ходитиме, а як і гостей не буде, ніхто й не знатиме, що вона при надії. І вони з Левком будуть зустрічатися, як і раніше. Поки можна буде. А там придумають, як бути. Може, щось зміниться. Не буде ж вічно тривати оце вистежування і полювання на людей. Усьому є межа. Головне – народити здорову дитинку. Вона її вже так любить! І говорить до неї, і пісеньки їй співає, і книжечки свої дитячі з бібліотеки повитягала – хай слухає мале і росте розумним.

– Хочеш і ти поговорити з ним? – притулила Левкову голову до живота. – Говори! Скажи, що любиш, міцно-міцно, що завжди будеш любити й оберігати. Тоді йому не так страшно буде народжуватися.

– Воно й так сміливе, як його мама, – поцілував у живіт.

– Як мама? Ні, мама його боягузка. Якби мені оце самій довелося вдруге народжуватися, я б ще подумала, чи варто. Але, звісно ж, якби ти сказав оті слова – що любиш міцно-міцно і завжди любитимеш, – тоді, звичайно, тоді б я з радістю. Заради тебе я б народилася!

Зазвичай Левко навідувався до Вишні перед світанком, коли село найміцніше спить. Але того разу прийшов опівночі. Чогось аж нетямився цілий день, місця собі не знаходив, не міг дочекатися, коли сонце зайде. За два тижні Вишенька мала народжувати. Йому б узагалі не відходити від неї, ні на хвилину не залишати її саму. Якби ж то можна було…

Як не намагалася Вишеслава ні з ким не зустрічатися, нікому на очі не потрапляти, цікаві самі підстерегли її. Місяців два тому Староліси почали гудіти, як рій, що вилетів з вулика і завис на сусідній яблуні. Хтось осудливо підтискав вуста: «А такою неприступною, такою святою та божою здавалася і чоловіцтва ніби й бачити не хотіла!» Хтось співчутливо зітхав: «Тяжко буде їй, бідній, самій дитинку на ноги ставити». А були й такі, що посміхалися багатозначно: «А це ще баба надвоє гадала, чи справді вона сама. Десь той любчик тутка крутиться».

Здогадувалися про це і ті, хто розставляв пастки на Левка. Неспроста вони занадилися у маєток. Приходили нібито просто так – дивилися двір і сад, який слідом за полем Вишнецьких де-юре перейшов у колективну власність, але де-факто поки що так і залишався нічийним, бо в колгоспі ще не було людини, яка б розумілася на садівництві. Запитували, коли громадянка Вишнецька збирається виходити на колгоспні роботи, бо в селі всі повинні працювати, трутнів радянська влада не потерпить. З розумінням поглядали на живіт – ну що ж, народить, і тоді зразу в льонарську ланку. Левко шкірою відчував, що вони пильно стежать за садибою. Але все одно приходив. Нечутний, невидимий, швидкий і спритний, як ласиця.

Цього вечора спочатку пробрався у ліс, на галявину, до якої навідувався ще з маленства. Наламав чорничних гілочок разом з ягодами, дорогою назад назбирав трохи жовтих лисичок. Вишенька така бліда, із синіми колами під очима. У нього аж душа заходиться від жалю. Потрібне б краще харчування, але купувати вже немає за що. Та й це постійне нервове напруження вимотує сили. Зайшов перевірити сильце, розставлене минулої ночі на дичину, але в ньому нічогісінько. Пішов до лісової хижки – треба покласти у дупло надруковані листівки, можливо, там уже є текст для нової. На узліссі зустрів Миколу Якимця. Той першим помітив Левка і раптово вигулькнув з гущавини. Виявляється, повстанці днями перебралися ближче до села. Попередній табір після запеклого бою довелося залишити, а з ним і чимало убитих.