Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Якось Степана сама прийшла до Вишеслави. Понишпорила цікавими очима кругом спаленого великого будинку: «Стіко цегли даремно пропадає! Розібрати б і продати», зайшла до малого, дерев’яного: «Пофарбувати пора. Мона б на зелено або небесною фарбою», походила садком: «О! Стіко у вас грядок з трускавками!» Навіть до погреба чогось напросилася. Вже на виході, біля брами, несподівано запропонувала:

– Як панна Вишеслава не проти, то я б сама могла приносити продукти. Мені не тяжко. І мови у селі буде менше. А то плетухи, як тіко забачать вас, зразу і починають наші з мамою кісточки перемивати. Мовляв, наживаємося ми на нещасній панянці. Ніби на буханцеві хліба і бутлеві молока розбагатіти мона. Але ж на кожен роток не накинеш платок.

Вишеслава навіть зраділа такій пропозиції. Вона й сама попросила б про це Степану, але не насмілювалася. Тепер могла, як і раніше, залишатися вдома, де в неї вистачало клопотів. Бо не така вже вона й невмійка білорука. Давно вміє і шити, і вишивати, і плести гачком, і десерти готувати.

Тепер навчилася біля землі ходити. Знали б вони, хто її учитель! Це він допоміг їй он за садком латку картоплі посадити, біля будинку грядки цибулі і кропу посіяти, навчив, як за ними доглядати, як трускавки прополювати, як грубку розпалювати, як дрова на розпал вибирати… То нічого, що ті уроки виживання при місячному світлі або при досвітній зорі проходили. Вона тямуща учениця. Ще від мами і Мар’яни рецепт кизилового варення записала. Похвалилася Левкові, що могла б зварити його на зиму. Якби ж тільки ті ягоди могли достигнути. Знов обнесуть хлопчаки ще зеленими.

Левко порадив завести собаку, щоб трохи відлякував сільських дітваків від садка. Вишеслава попросила Степану. Виявилося, що тепер це не так просто – цуценята в селі нарозхват. Після того як майже всю гавкаючу породу у Старолісах звели зі світу, їх розбирають іще до народження. Але щоб Степана та не дістала чогось! За три дні принесла вона невеличкого песика, схожого на клубок чорної вовни, з круглими, як ґудзики, очима. Вишеслава усміхнулася:

– Ну хто ж такого грізного сторожа злякається?

– Зате в нього голос – ого-го-го! – запевнила Степана. – Як загавкає, то тим малим крадунам у вухах позакладає. Ну, а якщо прийдуть великі, то вже звиняйте. Але все одно – хоч почуєте, що чужі прибилися.

Вишеслава згадала татових улюбленців – двох англійських сетерів, білосніжних, з чорним крапом. У них були навдивовижу розумні очі. Тато ходив зі своїми улюбленцями на полювання або й просто поблукати лісом. Коли його забрали, собаки затужили, як люди, – нічого не їли, ні до кого не лащилися, навіть маму не підпускали до себе. Спочатку помер один, а за ним і другий. Мар’яна казала, що то їм пора прийшла, нікого ж вічного на землі немає – хто народився, той і померти мусить. І не треба так побиватися. Але Вишеслава й досі впевнена, що сетери не витримали втрати. Може, своїм собачим чуттям відчули навіть, що сталося з їхнім господарем після того, як його вивезли. Якби ж то вони могли сказати!

А що Вовчик такий дзвінкоголосий, то це тільки на руку їй і Левкові. Бо часи неспокійні і вони мусять постійно бути насторожі – прислухатися до кожного звуку, приглядатися до нічних тіней за вікнами. Але як вона чекає тих ночей!

У Староліси часто навідувалися «стрибки». Чимало людей після їхніх наскоків та наїздів змушені були прощатися з рідною землею, вирушати під конвоєм на холодну чужину. Але Вовчик виріс справжнім сторожовим псом. Не раз за його сигналом Левко вислизав з будинку і потай пробирався до підземної схованки. Іноді туди ж спускалася Вишеслава. Малювала на листівках, які Левко відносив до лісу.

Вона пізно дізналася про те, що вагітна. Як не дивно, ранній токсикоз обминув її тендітний організм, а місячних давно не було – під час війни та в повоєння у виснажених недоїданням, тяжкою працею та постійними стресами жінок таке часто траплялося. Коли відчула під серцем перший порух, аж злякалася: що це? А коли зрозуміла, хто штовхає її ніжкою в живіт, розплакалася від зворушення. Стільки років вони з Левком разом, але про дитину ніколи не говорили. Вона вже думала, що не здатна зачати. Левко не торкався цієї теми, тому що боявся насамперед за неї – вагітність могла зашкодити її здоров’ю, видати їхній зв’язок. І одне, й друге – великий ризик для Вишеньки. Їй би самій вижити і вистояти.

Ось і тепер – тільки-но підскочив від радості, і зразу ж сів, глянув стривожено: