Надія Гуменюк - Танець білої тополі

У бувальцях бувалий котяра тигрового окрасу – єдина істота в цьому чужому непривітному селі, яка виявила бажання поспілкуватися з Нікою. Саме тоді, коли вона опинилася за ворітьми і вдарилася лобом об залізний стояк, коли їй хотілося впасти на землю, вирити у ній нору, перетворитися на крота чи мишу і заховатися від світу, з-під колючого шипшинового куща випірнув кіт. Він підкотився до її ніг, став передніми лапами на запилюжені кросівки, довірливо тернувся об джинси лобатою головою з пошматованими у котячих боях вухами. Оскільки жодного зустрічного поруху не було і незнайомка стояла, ніби на неї правець напав, кіт голосно й оптимістично нявкнув, тоді щось по-філософськи промуркотів і вийшов на дорогу. Озирнувся і повернувся назад. Знову тернувся об Ніку, ще раз щось пронявкав і повагом пошпацірував до річки. Йшов і помахував смугастим хвостом, місцями обскубаним суперниками у запеклих боях. Ніби заохочував Ніку йти слідом. І вона пішла.

Цікаво, що спонукало бувалого сільського котиська до цього знайомства? Якесь особливе звірине чуття і співчуття до болю іншої істоти, так грубо відторгнутої собі подібними? А може, він відчув у незнайомці такого ж, як сам, безхатька? Хоча хто сказав, що цей чотирилапий абориген не має постійного місця проживання? Він просто кіт, який гуляє, де сам забажає. Нагуляється, наблукається – і повернеться додому, навіть дозволить комусь нагодувати і погладити себе, гонорового й улюбленого. Найімовірніше, тигровий волоцюга уловив стійкий котячий запах Димки, який вже давно не вивітрюється з одягу Ніки, і прийняв незнайомку за свою. Але Ніка не могла пригадати, щоб вона запрошувала цього волохатого розбійника під свою куртку-плащівку. Вочевидь, той присусідився, коли вона після цілоденної втоми вже спала у човні.

Тепер, розбуджений плюскотом і кашлем, кіт незадоволено нявкав, ворушив поставленими сторчма пошматованими вухами і мружив жовті очиська на видру, що висунула рудого писочка з води. Це вона зчинила такий виляск біля човна і тепер кружляла неподалік та розглядала дивну пару нічліжників. Ніка спробувала відірвати волохату «грілку» від себе, але та вчепилася пазурами у светрик і так зашипіла, що довелося відмовитися від свого наміру. Мабуть, міні-тигр боявся опинитися у воді, поруч з видрою.

Ніка пригорнула кота і вийшла з човна. Тільки тоді її співнічліжник виборсався з-під куртки, спритно зіскочив на землю і шугонув у бур’яни. Ніка дістала з наплічника мило і зубну пасту. Від холодної води защеміли зуби, аж судома звела. Хутко витерлась, розчесала скуйовджене волосся, зробила руханку, щоб зігрітися. Ще б склянка гарячого чаю – і можна було б вважати, що день розпочався непогано. Втім, тоді вона, чого доброго, могла б передумати… Краще вже без чаю.

Дивилася за річку. Он там, за мостом, неподалік дороги, що підіймається вгору і зникає невідь-де, – самотня садиба з великим садом, що похитує жовтими кронами за високим муром. Праворуч від неї, вздовж і паралельно до річки, тягнеться гірський кряж, точніше, узвишшя – така собі зменшена копія гір з круглими верхів’ями, порослими чагарниками. На одному з них, якраз навпроти човна, – могутнє дерево, крона якого нагадує величезне шатро, витягнуте догори. Верхівка його – наче шпиль готичного храму. Ніби хтось спеціально посадив це дерево там, щоб воно слугувало провідником між небом і землею.

Вона ще вчора ввечері побачила це дерево. Побачила і відчула якусь дивну суголосність з ним, ніби воно було живою істотою, ніби їх пов’язувало щось дуже давнє і забуте, але непроминальне. Сутінь на той час уже огорнула село і річку, що підковою огинала його зі сходу, а дерево на горі аж палахкотіло – то призахідний промінь вперто пробивався до нього з-за обрію. Тепер промінь визирнув з іншого боку села, з-за гори, і знову найперше впав на дерево. Спочатку засвітився на його шпильчастій верхівці, тоді став опускатися нижче, нижче, поки вся лимонно-жовта крона не спалахнула, як ватра.

Можна було б переправитися до дерева човном. Але стара посудина припнута до залізного кілка ланцюгом, увінчаним масивним навісним замком. Та й весел катма. Звісно ж, власник човна забрав їх додому. Зрештою, якби човен і не був припнутий, і весла були при ньому, все одно піднятися до дерева по прямій, після короткого марш-кидка по воді, не вдалося б. Пагорб, на краєчку якого росло дерево, опускався до річки прямовисною стіною. Стіна біля берега підточена рудими заглибинами – мабуть, місцеві брали тут глину. Тож зійти на гору все одно можна тільки з боку самотньої садиби.