Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Ніка попрямувала до мосту. Гребля під ним ділила річку надвоє. Ліворуч вона, вузенька і прудка, аж пінилася бризками, що спадали на кам’яні валуни з висоти чотирьох-п’яти метрів. Праворуч же від греблі русло, розширене метрів на двісті, глибоке і ліниве, з непрозорою застоялою водою, майже не рухалося. Тільки човни вздовж берега, попід городами тихо погойдувалися, як виводок диких качок.

З човна здавалося, що садиба розташована зразу за мостом. Та виявилося, що насправді до неї ще досить чималий шмат дороги. Ніка пройшла вздовж високого муру, мабуть, дуже старого, бо каміння подекуди вищерблене, потріскане, а вся стіна геть поросла густим зеленим мохом. Масивна дубова брама, почорніла, з чималими розщелинами між двома стулками, також, вочевидь, пережила не одне десятиліття. В глибині саду виднівся цегляний будинок з незаскленими вікнами і гострими нерівними кроквами, що випинали з рудої зруйнованої покрівлі, як потрощені ребра зі скелета. Трохи далі за ним – ще один, значно менший, приземкуватий, над зеленими дерев’яними стінами – рудувата черепиця, поміж якою проросли ясенові пагони. У вікнах не світилося. Ніка подумала, що і цей дім покинутий. Але з високого комина раптом випурхнув сивий стовпчик диму. Отже, хтось уже порається біля печі.

Зрештою, що їй до того, живе тут хтось чи не живе? Яке їй діло до цієї самотньої садиби, що колись чогось відбилася від села, як пташка від зграї, втекла за річку, присіла під горою і заховалася від людських очей за муром?! Що їй до самого цього села, яке вона так вперто розшукувала? Ще дитиною вона втратила маму. Потім Натулю. Тоді названу маму. Два дні тому – любов найближчих друзів. Об це село розбилася її остання крихка надія. Вона зробить те, що має зробити. І нікого, нікого-нікогісінько на всьому білому світі це не стосується.

Дерево також не таке, як здавалося звіддаля. Височенне – мабуть, заввишки з дев’ятиповерховий будинок, а то й більше. І масивніше, об’ємніше, темно-сіра кора на грубому стовбурі шорстка, порепана, нагадує луску на тій дивній рибині, по якій Ніка мчала у сні. Здається, якщо на це дерево вибратися, то можна ступити прямісінько на он ту хмару, що зависла над ним. І пливти, пливти по небу.

Праворуч від дерева чиясь могила, на якій ще палахкотять осінні чорнобривці. Ліворуч – щось схоже на погріб: півкругла поверхня, ледь-ледь піднята над землею і поросла бур’яном, по боках прилягає до гори, а спереду огранена низькою, всього близько метра, бетонною стіною із залізними дверима.

«Дивно, – подумала Ніка, – дуже дивно. Навіщо копати погріб на горі?» А тоді ляснула себе долонею по лобі: ніякий це не погріб, а дот! Хіба ти не вчила історію, Ніко? Такі доти будували перед Другою світовою війною в Західній Україні – біля кордону, на узвишшях, над річками. Сподівалися, що таким чином зупинять нацистів. Сподівання виявилися марними.

До розкішної шатроподібної крони не дотягнутися руками. Ніка притягнула до дерева кілька гілляк (мабуть, вони колись відчахнулися від нього ж), поставила на них почорнілий від часу ящик, знайдений неподалік, поклала на нього стару напівструхлявілу дошку. Споруда хитнулася під ногами, і Ніка полетіла шкереберть на колюче стебло засохлого будяка.

Ну що ж, видертися по стовбуру не вдасться, треба діяти по-іншому. Перенесла ящик і дошку на плаский дах дота. Підвелася, визначила на око середину, ступила на неї лівою ногою, обережно приставила праву, потягнулася і зрештою вчепилася за краєчок нижньої гілки. Повисіла трохи на ній, як груша, і почала перебирати руками від краю до стовбура. Ну от, нарешті! Підтягнулася, вперлася підошвами у порепану кору і полізла на дерево. Лізла повільно і безконечно довго. Втім, куди їй поспішати? Перепочила майже на вершечку.

Над головою чорніло покинуте гніздо, складене із сухих галузок. Крізь них просвічувалося небо. Раптом між галузками щось зблиснуло. «Зірка у покинутому гнізді», – подумала Ніка. За мить промінь переломився і стало видно, що то була всього-на-всього росинка на жовтому листку, що впав у гніздо. Цікаво, хто в ньому жив улітку? Напевне, припутні. Вони зазвичай не вимощують своє житло ні травою, ні мохом, ні пір’ям. Накидають у безпечному місці гілочок і просто на них кладуть яйця. Припутні – найбільші голуби. Вони прилітають ранньою весною в Україну з Південної Європи. Вона любила спостерігати, як вони воркують на голих деревах у парку, а тільки-но з’являється листя, будують собі ось такі гнізда і починають висиджувати припутенят.