Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– Вишенько! Дурненька моя! Чого б це я мав помирати? Гарячка вже трохи спала, скоро зовсім видужаю. Ми з тобою маємо дожити щонайменше до того часу, коли наше дерево виросте. Підростає воно десь на метр за рік. Так? Так! Отже, скільки часу буде рости наша біла тополька, поки сягне своїх сорока метрів? Років сорок! От! Даю тобі слово – раніш, як через сорок років, не помирати. А далі… Далі тополя буде шуміти ще років тисячу. І весь цей час буде жити наше кохання. Коли будуть народжуватися наші діти, ми будемо висаджувати ще по одній топольці. І так цілу алею на горі висадимо.

Вишенька розповідала, а він уявляв. Як вона йшла від маєтку через міст до найближчих хат на тому березі річки. Як на неї дивилися ошелешені односельці – наче на примару, що прийшла з того світу. Як розглядали її дівочі прикраси, котрі вона прихопила разом зі скринькою… – хай вибирають що завгодно, аби дали молока і меду. Звісно, той перстеник вартує у десятки разів більше, ніж виміняні на нього продукти. Але вона цим не переймалася. Ну що таке золото і дорогоцінний камінець у порівнянні з життям дорогої людини!

– Пий, Левчику, молоко з медом. Пий! Я потім ще піду.

Він пив і думав, як тепер відправити її звідси. До вечора все село вже буде знати, що об’явилася панночка Вишнецька. Завтра, а може, ще й сьогодні ввечері по неї прийдуть. Повинні застати її у малому будинку, куди вони ще влітку збиралися перейти разом. Треба придумати версію, де вона була, звідки повернулася. Хто знає, чи їй повірять. А якщо й повірять, то все одно будуть шпигувати за кожним кроком. Отже, вона не повинна спускатися до нього. Але чи погодиться Вишенька на таку розлуку? Мусить. Якщо не заради себе, то заради нього. Мусить!

Чоловік вільною рукою штовхнув двері. За ними при тьмяному світлі гасової лампи постало довге підземелля. «Погріб, – здогадалася Ніка. – Звичайний погріб. Запах квашеної капусти, сушеного кропу й осінніх яблук, здається, антонівок».

– Голова не паморочиться? У тебе ж до всього ще й гарячка. Промерзла, мабуть, десь добряче, – сказав чоловік. – Ночі холодні, а ти так легко одягнута. Ну нічого, ще трохи терпіння – і ми на місці.

«На якому?» – хотіла запитати Ніка, але змовчала. Хіба він скаже правду? Хто цей чоловік? Не Бог – це точно. Але чи не маніяк якийсь? Назвав її полонянкою. Який же ще полон може бути після того підземелля у стилі ретро? А може, вдарити його по голові милицею і втекти? Втекти… Авжеж… І куди ж це вона забіжить з милицею під пахвою? Чи можна взагалі вийти з цього підземелля, навіть на здорових ногах? Звідки вона знає? Ні, треба почекати.

Сходинки нагору. Звичайнісінький вихід із погреба. Важкі скрипучі двері. Стежка через сад біжить до дерев’яного будинку. Від нього – широка алея, що аж ген упирається в масивну чорну браму. Від брами в обидва боки простягається кам’яний мур. На алеї з-під квадратиків сірої бруківки пробивається прив’яла трава. За дерев’яним будинком – напіврозвалений цегляний, більший, вищий, із кількома обгорілими і вже поваленими кроквами.

Десь вона бачила цей обгорілий будинок, цей мур. Але де? Озирнулася. За садком – гора. На горі – височенне самотнє дерево. І його вона бачила. Що ж це за дежавю таке?

Кімната невелика, але світла. Житло суворого аскета. Дерев’яне ліжко, стіл, стілець, невеличка шафа з книжками. На покуті – ікона. Єдина естетична дрібничка – пейзаж на стіні, навпроти вікна: осінній сад у сонячних тонах. Рамка – темна, мабуть, дубова. У такій самій той портрет дівчини у підземній кімнаті, за погребом.

– Лягай! – наказав таємничий конвоїр. – А я зараз чаю принесу.

Ніка прилягла. Нило плече, боліла нога, трохи паморочилося в голові, лякала непевність. Де вона? З ким? Чого чекати? Заплющила очі. Але голосне нявкання змусило розплющити їх. Смугастий кіт з надірваним вухом і обскубаним хвостом уважно дивився на неї жовто-зеленими очиськами.

– Чого тобі? – запитала Ніка.

Кіт ще раз нявкнув і скочив на ліжко, довірливо тернувся, ніби вони давно знайомі.

– Ти мене знаєш? – здивувалася Ніка.

Кіт лизнув їй носа.

Мозок запрацював чітко, як годинниковий механізм. Ніби стрілка, що чогось було зупинилася, раптом зрушила з місця і побігла по циферблату, хвилина за хвилиною почала відтворювати той ранок, коли вона вийшла на цю гору і побачила це дерево.

Вона пливла у човні. Чи, може, летіла? Легкий старенький вітрильник ледь торкався темної води – мінливо-сірої (від сріблястого до майже чорного), маслянисто-густої, як ртуть. Вітер штовхав її у плечі, роздирав крижаними тонкими кігтями шкіру на спині і пробирався аж під ребра. Розуміла: щоб врятуватися від цього безжалісного пірата, треба було б зупинитися, впасти на днище і накритися твердим зеленкуватим брезентом, зібганим он на кормі. Але вдіяти нічого не могла – це не залежало від неї. Абсолютно! Потужний потік важкого, набряклого вологою повітря, яке щосили шпурляла стихія, до хрускоту напинав пурпурове вітрило, і вода, як легеньку трісочку, несла човен тільки їй відомим шляхом.