Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Болісно стиснулося серце, на правій скроні прискорено запульсувала жилка – здавалося, що вона ось-ось лопне. От і дочекався! От і повернувся! Знову треба втікати, ховатися. Але з Вишеньки досить. Хай залишається у будинку.

Вишенька навіть слухати не захотіла. Ні, вона буде з ним! Потім, пізніше щось придумають, але поки літо…

Управу знову змінила сільрада. Головою став Платон Репета. Війна тривала. Тепер уже між українськими повстанцями і радянською владою. Перші, змушені ще під час німецько-радянської війни таборуватися в лісах, жили вірою в національну державу і покладалися на підтримку місцевого населення, кров’ю від крові і плоттю від плоті якого були. Другі перекривали їм доступ до сіл, перерізували артерії, які робили повстанців у лісі і їхніх земляків у селах єдиним кровоносним національним організмом. Використовували для цього все – обшуки, арешти, облави, зачистки.

Якоїсь ночі Левко вийшов на гору і відчув: із селом щось не так, щось у ньому змінилося, чогось йому бракує. Але чого? Довго придивлявся, прислухався, навіть принюхувався і нарешті зрозумів: село незвично тихе, зовсім не чути собак.

Собаки справді зникли. Одні казали, що їх потай винищили «стрибки», щоб не сповіщали своїм лементуванням господарів про те, що до них наближаються з обшуками або арештами. А дехто звертав на повстанців: мовляв, це вони взяли гріх на душу, щоб собаки не видавали їх, коли прокрадаються до своїх осель. Хоча чого б тим сільським собакам гавкати на своїх?

Літо для Левка і Вишні минуло в тривозі. Осінь засмутила ранніми холодами і моквою. Продукти закінчилися. Однієї місячної весняної ночі Левко засадив бульбою невеличку ділянку землі – посеред городу, між високими бур’янами. Але копати її тепер було небезпечно, навіть і вночі, – розрихлена земля викличе підозру, наведе на слід. Німці не так прискіпливо придивлялися до кожної латочки землі, не особливо вникали, кому вона належить. Від місцевої влади щось приховати неможливо. Левко пішов через ліс на сусідні села, щоб виміняти трохи хліба і до хліба. Розраховував: ніч – на дорогу туди, день – на пошуки харчів, ще одна ніч – щоб повернутися. Але не так сталося, як гадалося. Друга ніч розтягнулася на добу. В лісі проводили облаву, він ледве втік у безпечне місце, але мусив там перечекати небезпеку. Почалася злива, що не припинялася до ранку.

Вдома зліг з гарячкою. Підказував Вишні, які трави запарювати, щоб збити температуру. Але вночі стало гірше, почалося марення. А коли гарячий туман трохи спав, побачив – Вишеньки поруч немає. Дикий страх обхопив його залізними лещатами, замлоїв у грудях, вдарив у голову. Де вона? Що з нею? Скільки часу він був у такому стані? Зірвався з ліжка, відчинив двері другого виходу і почав видиратися на гору. Холодний рвучкий вітер лизнув обличчя і привів до тями. Може, вона вирішила трохи пройтися – стомилася сидіти біля нього, от і вийшла. Але ж зараз день, а вдень вони ніколи не ризикували появлятися на горі. Озирнувся навколо – нема, ніде нема.

Вишенька з’явилася під обід. Зайшла через погріб і постукала у двері-шафу. Левко відчинив і якусь мить не міг промовити й слова – його душили сльози. І вона стояла перед ним мовчки – така маленька, така беззахисна, бліда, із золотистим ластовиннячком на білосніжній шкірі, у волошково-синьому пальтечку, з мідно-медовою косою, перекинутою на груди. Обома руками притискала до себе старого, плетеного з лози кошика. Зазвичай у такі збирають бульбу. Левко навіть не глянув, що у кошику. Сльози нарешті прорвалися, і він дав їм волю.

– Де ти була? Я ледь не збожеволів, коли побачив, що тебе немає.

– В селі. Ось, дивися, що я принесла.

Дістала з кошика слоїчок меду, трилітровий бутель молока, яйця і буханець чорного хліба.

– В селі?! Вишенько! Ти ж із дитинства не виходила з маєтку. Тим більш…

– Я так злякалася за тебе, Левчику! Так злякалася за тебе, що про свій страх зовсім забула. Зовсім! Уявляєш? Це вже тепер… Тепер мені так…. Боже, як мені страшно! Боже, як страшно!

Її затіпало, як у пропасниці. Дрібно-дрібно тремтіли тонкі пальці, цокотіли зуби. Тремтіння перейшло в схлипування. Вона упала йому на груди і заридала.

– Левчику! Коханий! Тільки не вмирай! Чуєш? Не смій умирати! Не смій залишати мене одну! Бо я без тебе не зможу. Нічого не зможу, навіть дихати! Чуєш?!

Він обціловував кожен тремтячий пальчик, спивав пошерхлими вустами сльози, тулив її до грудей – таку рідну, таку маленьку, таку беззахисну і таку, виявляється, сильну. Як же вона має любити, щоб заради кохання переступити через хворобу, яка стільки років тримає її у полоні страхів. Яке ж і справді високе її кохання!