Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Наступного дня, з самого ранку, у дворі почулися чоловічі голоси. Троє хлопців ставили стовпа біля брами, натягували від нього дріт до будинку. Юрко кілька разів залишав своїх напарників і забігав до кімнати. То жменю шоколадних «Ромашок» вийняв з кишені комбінезона, то запитав, де краще розетки вмонтувати. Цукерок Ніці дуже хотілося – вона ж ласунка, але вдала, що й не помітила їх на стільці. На запитання про місце для розеток тільки плечима стенула: це ж не її дім, звідки вона знає, де їх краще розмістити? Зате Юрко явно не був налаштований на гру в мовчанку. За кілька забігів до хати встиг розказати і про школу, і про невдалу спробу потрапити на економічний факультет, і про те, що наступного літа збирався знову їхати до університету, але весною, вочевидь, його мобілізують в армію, тож доведеться відкласти вступ, і навіть про танці у сільському клубі розповів. Пообіцяв, що обов’язково і її запросить на ті сільські танці-шманці.

– Можу позичити свою найближчу подружку! – сказала Ніка і показала на милицю, притулену до стіни біля ліжка.

– Та якось ми вже без подружки обійдемося, – засміявся Юрко. – І взагалі, вам з нею недовго дружити зосталося. Дуже скоро ви попрощаєтеся назавжди. Якщо вже сам дід Левко взявся за тебе, то лежати тут будеш недовго. Він у нас костоправ від Бога. Його весь район… Та що там район? Його вся область знає. Твоє щастя, що потрапила до нього.

– Еге ж. Не було б щастя, але нещастя допомогло, – зітхнула Ніка і знову згадала про своє падіння з дерева.

– Що було, те загуло. А перший танець – за мною! Обіцяй!

– А якщо не пообіцяю?

– Обіцяй!

– А якщо ні?

– Обіцяй, кажу! Бо ось із цього місця не зрушу, з хати не вийду, стовпом стану і буду стояти так, поки на мумію не перетворюся.

– Тю на тебе, оглашенний! Кому ж та мумія потрібна буде? Що мені з нею в хаті робити? Хіба до музею здати, якщо приймуть. І чого ти причепився до дівчини, як смола до штанів? От видужає, стане на ноги, оклигає трохи, поправиться, тоді й поговорите про танці.

Господар начебто бурчить по-старечому, а очі усміхаються. Юрко підхоплює його жартівливо-буркотливу тональність.

– Еге ж, коли вже на ноги стане й поправиться… А як вона до того часу комусь іншому пообіцяє? А як її якийсь перелесник викраде і до лісу забере? Знаєте, скільки охочих з такою зеленоокою повальсувати! І що мені тоді робити? І як без неї жити?

– От годзікало [45] Годзікало – те саме, що базікало ( діал. ). ! – вже по-справжньому розсердився Левко. – Думай, що говориш. І не зівроч мені онучку.

В Юрка від здивування брови на лоба полізли.

– То це ваша онука? Чого ж ви зразу не сказали? Я не знав…

– І я не знав, – розвів руками Левко.

– Хіба таке буває?

– І не таке буває, Юрку!

– А вам не здається, що і мені не завадило б дещо дізнатися? – нагадала про себе Ніка. – Може, і зі мною хтось поговорив би?

– Поговоримо, поговоримо, онучко. Сьогодні й поговоримо.

Повернувся Левко Ярич у Староліси через двадцять років, якраз на Покрову. Старенький автобус із погано припасованими одна до одної половинками дверей, через які вривався рвучкий осінній вітер, почав голосно чмихати ще біля залізничної станції, а від тракту до села ледве доповз мокрою шосейкою. Він вийшов на кінцевій зупинці й не зразу зорієнтувався, де опинився, в якій частині Старолісів. Виявилося, що в центрі, на тому самому невеличкому майдані, біля якого колись стояла будівля сільської адміністрації, а в ній у різні часи розміщувалися то гміна, то сільрада, то німецька управа, то знову сільрада. Тепер того будинку не було. На його місці, за прямокутною клумбою із засохлими чорнобривцями, стояв інший, невеликий, але на два поверхи. Судячи з вивісок біля дверей, розмістилися у ньому кілька установ. Трохи далі – школа, біля якої гасали діти. «Мабуть, якраз перерва», – подумав Левко.

Втім, де б він не вийшов, орієнтиром все одно мала бути гора. Озирнувся, відшукав її очима і хутко пішов вогкою ґрунтовою дорогою. Не знав, чи зберігся сад, чи не знесли у ньому будинки колишнього маєтку. Був упевнений тільки в одному: його підземна дома мусить бути там, де він її залишив.

Міст за два десятиліття жодного разу не ремонтували: колись міцні дубові дошки просіли, у них зяяли дірки, крізь які просвічувалося бетонне днище греблі, ледь покрите водою. Річка набула якогось невизначеного жовто-бруднуватого кольору. Човнів, колись рядочком припнутих вздовж берега, тепер зовсім мало. Садиба Вишнецьких залишилася – і мур, і будинки за ним, – але її важко впізнати. Сад здичавів і перетворився у непрохідний чагарник – більшість плодових дерев всохли, газони і клумби, що колись до пізньої осені буяли кольорами, зникли у густих заростях. Садові доріжки позбулися бруківки – її, вочевидь, виколупали і винесли, тільки на центральній алеї між кам’яними плитками буяє бур’ян. Половина даху на великому будинку світить похиленими голими кроквами, друга сяк-так накрита толом. Внутрішні стіни будинку зруйновані, під дірявою стелею – кілька тракторів і дві сівалки. «Майстерня тракторної бригади», – здогадався Левко. У малому будинку – склад міндобрив, про що сповістив напис на вхідних дверях. Погріб, вочевидь, також став якимось складом, інакше б на нього не вішали такого замка.