Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Трактористи в майстерні якраз чаркували. Хутко поставили гранчаки, сховали під імпровізований стіл пляшку, заткнуту корком з кукурудзяного качана, дружно повернули голови до прибульця.

– О! Здравія желаю! Ще один контрольор явився – не забарився! З райкому чи райвиконкому? Ну, це не важно, душа бумажна. Зараз він запише кожному з нас по вели-и-икій і суворій догані. Може, навіть з колхозу виключить, – зімітував переляк один з чоловіків.

– Хай він ті догани в дупу засуне, – п’яненько засміявся другий.

– Ні, в дупу не треба. Ми їх замість запчастин у трактор вставимо. Бо запчастин катма, а контрольорів – хоч греблю гати, – сердито сплюнув третій, але, придивившись до Левка, раптом просіяв: – Товариші механізатори! Та це ж Черкас! З нашого кутка, почті сусід. Він мене колись на ноги поставив, як я ще пацаном був. Усі казали, що горбатим калікою стану, а дядько Левко так кісточки склав, що й сліду від перелому не зосталося. Не впізнаєте мене, дядьку Левку? Я ж Антон Грабар, Катерини Грабарихи внук. Ваш батько трохи в моєї бабусі у приймах був… Якби зостався у неї, то міг би моїм дідом стати.

Левко не впізнав – худорлявий, аж чорний від засмаги молодий чоловік нітрохи не схожий на пишнотілу круглолицю Грабариху. Але слова Антона сприйняв за добрий знак – значить, згадували його у селі і вдячним словом. З прикрістю подумав, що колись люди, які працювали на землі, нізащо б не сиділи отак, посеред білого дня, з гранчаками біля пляшки. Це ж чоловіки мали б лагодити оті трактори, що стоять у колишньому панському будинку, а вони п’ють. А як нап’ються, то який вже той ремонт? Як же змінилося його село за часи колгоспного господарювання! Навіть мова якась не та, без старолісівського неповторного колориту, засмічена чужими словечками.

– Цокнемося за повернення? – Антон кинувся виймати з пляшки кукурудзяний качан.

Левко відмовився. Сказав, що не вживає та й мусить ще до сільради зайти – десь же треба влаштуватися.

– Я б вас на залізному коні підвіз, але ця чортова залізяка зараз без ніг лежить. – Антон вдарив носаком чобота перехлябленого трактора зі знятими колесами. – Звиняйте!

– Та я звик на свої ноги покладатися.

– Але вони вас не туди несуть! – крикнув навздогін Антон. – Сільрада у селі, в центрі, біля автобусної зупинки – ви ж там виходили. А ця стежка веде на гору.

Ніби Левко не знає, куди веде ця стежка через здичавілий садок! Саме на гору він і мав вийти насамперед. Поки їхав до села, весь час про неї думав – як там біла тополька, яку вони з Вишенькою посадили? Чи не всохла, чи ніхто не зрубав? Ще від зупинки у центрі Старолісів угледів: ні, живе, живе їхнє дерево! Піднялося мало не до хмар, ніби в небо кроною врослося, стоїть на горі, як могутній воїн на чатах.

Тільки-но підійшов, тополя зашелестіла, зашуміла яскраво-жовтою кроною, схожою на велетенське шатро, націлене верхів’ям у небо, ніби впізнала і привітала його. Аж на самому вершечку, серед поріділого листя, побачив покинуте гніздо. Значить, не самотнє їхнє дерево, з весни до осені тішать його своїм щебетом птахи. Притулився до тополі чолом, заплющив очі. Кора вже втратила свою дитинно-ніжну шовковистість і світло-оливковий колір. Стала шорсткою, зеленкувато-сірою. Відчув під нею теплу, ще зігріту скупим осіннім сонцем тополину кров.

– Добридень, кохана! От я і повернувся.

Заплющив очі. Згадав, як запрошувала його Вишенька на білий танець, як вони вдвох кружляли на горі. А поруч ніби танцювала і їхня біла тополька. Тепер вона он як виросла. Дот під деревом так і сірів бетонною стіною з броньованими дверима. Десь далеко внизу, у його глибокій ямі похмуро блиснуло вогкою рудою глиною дно. Спуститися до нього без драбини неможливо. Пробратися до підземелля – тим більш. Треба буде дістати мотузку і спуститися.

Задивився на другий берег річки. Плетеного тину біля хати вже немає – навколо подвір’я, як вояки на марші, вилаштувалися гостроверхі штахети. За штахетами, під яблунею, як і двадцять років тому, – криниця з круглою корбою і дерев’яним дашком. Вийшов хлопець, розкрутив корбу, опустив, а тоді підняв дерев’яне відро, перелив з нього воду в цинкове. Цікаво, хто він? Може, зять Оленин? Цілком імовірно, у двадцять літ його дівчинка вже могла одружитися, навіть онука йому народити. Йому?.. Побачити б скоріше. Цікаво, в кого вона вдалася – у нього чи у Вишеньку? Вдивлявся так довго, аж очі засльозилися. Але ніхто більше так і не вийшов з хати. Нічого, завтра буде новий день. Завтра він побачить її.