Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Спустився до мосту і пішов до села. Голова сільради на прохання дозволити йому зайняти хоча б одну кімнатку в малому будинку колишнього маєтку тільки руками розвів.

– Не можу. То власність колгоспу. Вхід до колгоспної контори он у тих дверях, у правому крилі.

Сказав це так, ніби дуже шкодує, що не він розпоряджається тим будинком, а то б обов’язково задовольнив Левкове прохання.

Голова колгоспу обійшовся без маскараду. Він аж почервонів від обурення: як це можна – впустити зека у колгоспний склад? Міндобрива – то колективне майно, сховане під замок. Він за нього відповідає. Та й немає там жодної кімнатки вільної. Де має жити громадянин Ярич? А чого це він, голова колгоспу, має про таке думати? Чи в нього інших клопотів немає? Он скоро морози вдарять, а на полі цукрові буряки не зібрані. До того ж йому не надходило жодних розпоряджень з району чи області.

Сонце вже закотилося за обрій, коли Левко вийшов з контори. Було ще одне місце, де він міг знайти притулок. Якщо, звісно, церква залишилася. Він майже побіг вулицею. У сутінках жовто спалахнули вікна. Отже, вона не тільки стоїть, а й діє. Зайшов у відчинені двері, втягнув ніздрями знайомий з дитинства запах. Якась жінка збирала в картонну коробку недогорілі свічки, зчищала віск із кадильниці. Озирнулася і тривожно застигла.

– Що ж ви так пізно? Сьогодні таке велике свято, а ви за цілий день годинки не знайшли, щоб у церкві помолитися, аж на вечір прийшли?

Він упізнав її – донька отця Петра, та сама, яка перед війною намагалася забрати батька до себе, у сусіднє село.

– Ви мене не впізнаєте, Ганю? Я Левко.

Жінка поставила на підлогу коробку зі свічками, кинулася до нього.

– Господи! А я глянула на руки… Але сама собі не вірю. Думала, вас уже й на світі немає. Ідемо до хати.

Церкві у Старолісах пощастило. Саме тому, що вона унікальний пам’ятник дерев’яної архітектури, зведений без жодного цвяха ще понад три століття тому, її не знесли з лиця землі і не перетворили на склад або конюшню. Тепер вона залишалася діючим храмом на кілька навколишніх сіл, у яких культові споруди ліквідували. Настоятелем у ній став зять покійного отця Петра, який разом із сім’єю переїхав до Старолісів. Сім’я чималенька – п’ятеро дітей. Тож гостеві відвели ту саму маленьку комірчину, де колись жив вигнаний з церковної прибудови отець Петро. У ній так і стояв старий куфер, на покуті висіла ікона, перед нею – лампадка.

Левко побоювався, щоб отцеві Сергієві не перепало від влади за те, що прихистив учорашнього каторжника, запевнив, що тільки переночує, а завтра піде шукати собі куток в іншому місці. Але священик навіть слухати не захотів. «Живіть, скільки треба, – сказав. – Я якраз збирався просити когось у помічники. От і будете допомагати при храмі».

Він і допомагав. Але не тільки при храмі. Люди змусили його згадати про дар костоправа. Втім, він про нього й не забував. І знову ж таки завдяки своєму учителеві, якого вже й не сподівався колись побачити, але зустріч з яким доля так несподівано подарувала йому на чужині.

У «Воркутлаг» його доправили ледь живим. Могли закопати у мерзлій північній землі разом з десятком задубілих трупів, які просто викинули з вагона на станцію і вкинули у викопану неподалік яму. Але втрутилося, мабуть, саме Провидіння, і Левко опинився у табірному шпиталі. Коли прийшов до тями і побачив над собою до болю знайоме, тільки трохи постаріле обличчя, подумав, що марить. Звідки тут міг узятися Мандрика? Як він міг сюди потрапити? Польські громадяни у радянських таборах – не дивина. 1940-го року до них відправили всіх «осадників», ще раніше – колишніх військовиків. Але його учитель у вересні 1939 року залишився за Бугом.

І все-таки це був Тадей Мандрика. З волі одного з табірних начальників, якого вилікував від радикуліту, він змінив відбійний молоток у шахті на ноші санітара при шпиталі. Здавалося б, від зека-санітара мало що залежало у цьому казематі, де порятунок хворого був справою самого хворого – видряпається чи не видряпається його організм із кігтів смерті. Але Мандрика зробив більше, ніж міг. Саме завдяки йому вимотаний майже двомісячною дорогою, голодом і застудою Левко видужав. Тадей посприяв і тому, щоб після одужання він також залишився на роботі в санітарній частині. В хід пішло все – і авторитет, якого набув Мандрика не тільки серед в’язнів, а й серед адмінперсоналу, і підкуп.

Три місяці вони працювали пліч-о-пліч, жили в одному бараці. А далі знову розлука. Громадянам Речі Посполитої дозволили повертатися до Польщі. Левко ще майже п’ятнадцять років провів у таборах і п’ять – на спецпоселенні. За ці роки він поставив на ноги тисячі людей. Калічилися там люди часто – їм ламали хребти дерева на лісоповалах, трощили ребра і руки-ноги обвали у шахтах і копальнях, вивертала суглоби і розтягувала сухожилля важка каторжна праця. Ніхто не зацікавлений був у тому, щоб постраждалих рятувати, тим більш лікувати. Та й медперсоналу відповідного – як кіт наплакав.