Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– Не дочекаєтесь! – відрубала.

– Ніко! Ти чого? А-а-а… Я ж не про ту зону, – засміялася Лана. – Я про телефонну мережу. Ти вже дивилася на свій «стільничок»? Бачила, скільки разів ми з Віталиком намагалися до тебе прорватися? Сто чи двісті – як матимеш час, то займись лічбою. І стільки ж разів нам якийсь робот жіночої статі повторював те саме: «Абонент поза зоною». Ми тут місця собі не знаходимо, хвилюємося. Оце якби ще й зараз не додзвонилися, то писали б заяву в міліцію. Де ж ти зараз? І куди зникла на цілих десять днів? Пішла так глибоко у підпілля, щоб міліція за дзвінком не виявила місцеперебування і не арештувала? Чи так гарно родичі прийняли, що про друзів ніколи було й згадати і ти навіть телефон відключила? Чи була десь у такій глухій провінції, де й взагалі телефонного зв’язку немає?

З усього почутого Ніка вихопила тільки одне, дуже важливе для неї слово – «друзі». Значить, усе-таки друзі. Друзі! Друзі! Друзі!!! Сльози підступили до очей, залоскотали носа, піднебіння. Вона ж думала, що Лана до кінця днів не простить їй того, що сталося, навіть чути про неї вже не захоче. Хтось інший, мабуть, і справді не схотів би. Нацькувати собаку на відомого бізнесмена, кандидата в депутати… Це ж треба було додуматися! Можна уявити, скільки проблем після того виникло у Лани. Вона ж і так билася, як риба об лід, з отим собачим притулком. А після заяви Краскова його могли не тільки закрити, а й приспати навіки всіх чотирилапих у ньому. «Потерпілому» це тільки на руку, а для Лани – катастрофа. І все це через кого? Через неї, Ніку-недоріку. Коли вона нарешті навчиться керувати своїми емоціями, не реагувати так на всіляку несправедливість?

Але ж, Боже мій, як їй шкода було Віталика! Як шкода! Аж серце репалося. І Лану, і отих нещасних собак у притулку, і… себе. Ні, себе вона після того не шкодувала. Себе тільки звинувачувала і картала, її самоїдство після тієї втечі сягнуло апогею. Це вже пізніше, тут, у Старолісах, коли отой чоловік у секонд-хендівській футболці із зображенням групи «Skorpions» (так і не зізнався – Макар Величко він чи ні) грубо і безцеремонно виштовхав її за ворота… Коли він назвав її аферисткою і дав зрозуміти, що не знає ніякої Віри Величко і не хоче знати її, Ніки… Ось тоді вона відчула раптом жаль до себе самої, такий неймовірно гострий, аж несумісний із життям. А потім довга осіння ніч, проведена у старенькому човні на річці, холодні дрижаки, голодна нудота у шлунку, дивний сон. І оте височенне дерево на горі, що заворожило її, тільки-но вона на нього глянула з човна. Здавалося, що по ньому можна зійти на небо і втекти від цього жорстокого світу.

А жити, виявляється, варто. Бо в житті бувають і приємні несподіванки. Навіть дуже-дуже приємні. Це вони зробили таким щасливим голос Лани. Найперше, повідомила вона, Владислав Красков забрав з міліції свою заяву. Після розмови з Віталиком він, здається, ладен був навіть заприсягтися, що сам напав на бідного собаку і хотів його покусати. Хоча, по суті, це дуже близько до правди, бо нападав таки він. Отже, Ніка може не ховатися від пильних стражів порядку – вони не мають до неї жодної претензії.

Притулок дійсно має шанс отримати ґрант – Віталик «відкопав» в Інтернеті програму транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна, спрямовану на захист тварин, яку фінансово підтримує Євросоюз. Їхній проект уже пройшов перший етап конкурсного відбору. Це ще не перемога, але вже шанс на неї. І ще одна надія – на Міжнародне товариство захисту тварин SOS. Воно підтримує притулок для чотирилапих, створений Тамарою Тарнавською в Києві. Тією самою Тарнавською, яку навіть «коктейлем Молотова» лякали, щоб вона відмовилася від того, що стало для неї справою всього життя, і віддала зайняту притулком територію під мотодром. Але, слава Богу, серед українських жінок чимало міцних горішків. Можливо, SOS і їм допоможе.

А в місті тільки й розмов, що про затримання групи «чорних ріелторів», які вишукували самотніх людей, різними способами виселяли їх і продавали їхнє житло. У чорному списку і квартира Ніки. Щоправда, коли вона в неї зможе повернутися, невідомо. Мають спочатку провести розслідування, зібрати всі факти, а тоді вже відбудеться суд. Хай би Ніка хутчіше приїхала, замельдувалася до слідчого – її свідчення можуть також вплинути на рішення суду. Адже «чорні ріелтори» не просто вигнали з квартири, а й погрожувати викинути її з сьомого поверху, речі привласнили.

Ніка слухала і не відчувала ні злості, ні радості. Подумала: все відбувається за сценарієм, написаним кимось згори, і вона має бути вдячна тому великому сценаристові – за те, що і її зробив своїм персонажем, провів через випробування, дав можливість зробити свій вибір, може, десь і підштовхував до того вибору, а головне, що не полишав її у найважчі хвилини. Що було б, якби вона залишилася у міській квартирі? Ходила б далі на тусовки, убивала страх «веселими коліщатками», пливла за течією. Мабуть, варто було стільки пережити, перестраждати, щоб зрештою знайти друзів і однодумців, своє коріння, свій дім, свого Юрка і зрозуміти, що життя прекрасне.