Іноді ввечері чувся легенький стукіт у вікно. Тадей зривався як ошпарений, ніби тільки й чекав того знаку, хутко заглядав у люстерко на стіні, пригладжував борідку і вибігав у двір. Кілька хвилин від ґанку долинало якесь шарудіння і шепотіння. Левко намагався зловити хоча б голос – а раптом він його знає? І так і сяк прилаштовувався біля вікна, навіть вухо до шибки прикладав, але так нічого жодного разу й не почув. А Мандрика повертався до кімнати і казав ніби між іншим:
– А що воно там на небі робиться? Чи всі зірки на місці? Піди-но, Левку, в обсерваторію та подивися.
Левко одягався і піднімався на вежу. Теплої пори іноді й ночував там. Виходячи з будинку, пильно роздивлявся навколо – чи не промайне чиясь постать, чи не освітить місяць обличчя нічної гості? Цікаво, яка вона, ота таємнича Тадейова жінка? Але вона ніби в повітрі розчинялася. Якось не втримався:
– А чого вона тільки вечорами приходить?
– Хто?
– Жінка.
– Жінка?
– Ота, що у вікно стукає.
– А-а-а… Ота, що у вікно… Ну, коли хоче, тоді й приходить, – стенув плечима Мандрика.
– А як її звати?
– Цікавій Варварі носа відірвали.
– Подумаєш, яка таємниця, – хмикнув Левко. – Мабуть, вона вас дуже любить. То повинна й жити разом з вами. Усі жінки хочуть вийти заміж за того, кого люблять.
– Усі, кажеш? А вона не як усі. І нікому нічого не винна. Отака жінка.
– То вона що, заміжня?
– Отак я тобі усе й виклав! Справжній чоловік ніколи не розповідає про те, що стосується тільки його і його жінки.
– Навіть її імені не називає?
– Якщо вона цього не бажає.
– А якщо чоловік бажає? Хіба він у всьому повинен поступатися?
– Затям, хлопче: жінку неможливо перемогти, і якщо чоловік розумний і не хоче її втратити, то він навіть пробувати цього не буде.
Левко згадав про Вишеньку. Йому так хотілося з кимось про неї поговорити. Та якби Тадей тільки запитав… Якби тільки натякнув… Він би розказав… А чому б і ні? Але звідки Мандриці знати, про кого думає Левко, коли сидить у його обсерваторії біля телескопа й дивиться на небо. А якщо він іще й отак вважає… Дивний цей Мандрика.
Дивний то дивний, але й дива робить. Недаремно ж до нього стільки людей з усіх усюд добирається. Із самого ранечку вже черга біля ґанку. Буває, що людину вносять до кімнати на ношах, а виходить вона вже своїми ногами. Мандрика і хребти вправляє, і переламані кістки складає, і защемлені нерви визволяє, і всілякі мазі та настоянки для розтирання у нього завжди є. Він ніколи не скаржиться на втому – для кожного у нього знайдеться добре слово, кожного вміє підтримати жартом або приповідкою. Якось розповів Левкові про лікаря, який жив у Парижі ще в сімнадцятому столітті й лікував людей самими тільки жартами. Звали його Галі Матьє. І до нього також вишиковувались черги. От що значить гарний жарт!
Якось привезли заплакану малу. Мандрика поклав її на лавку і підкликав Левка:
– Проведи руками від ступні до коліна.
Левко аж відсахнувся. Він боявся навіть подумати, щоб торкнутися болючого місця дитини. Глянув на свої ще не дуже гнучкі пальці з рубцями по боках, на рожеві долоні, більше схожі на заокруглені культі, й опустив голову.
– Проведи, кажу! – з притиском повторив Мандрика.
Левко, наскільки міг, розпрямив праву долоню і, ледь торкаючись тіла, провів нею вздовж тоненької, як патичок, ніжки.
– Відчув? – запитав Мандрика.
– Що? – здивувався Левко.
– Де проблема?
– Проблема? Н-не знаю.
– Повтори. Проведи ще раз. Ти повинен відчути.
– Що? – знову перепитав Левко.
– Холод! Жар! Біль! Перелом! Тріщинку! Та що завгодно, холера ясна! Але повинен. Твої руки повинні! Твоя шкіра! Твої нерви! Твоя кров! Твоя інтуїція! Ти думаєш, чого я тебе взяв із собою? Бо знав, що ти можеш те, чого іншим не дано! Твої руки повинні відчувати кожну кісточку, кожен м’яз. Я це знаю. Бо і в мене вони такі – без рентгену все наскрізь бачать.
Левко ледь стримував сльози. Чого від нього хоче цей оглашенний чоловік? Чого він добивається? Хоч би раз пожалів, поспівчував. Ні, тільки й знає, що наказувати і повчати, командувати та змушувати. Іноді хотілося кинути все і повернутися додому. Але щось утримувало його біля цього дивного чоловіка. Щось ніби приворожувало, прив’язувало до нього. І ця їхня духовна сув’язь ставала дедалі міцнішою. Міцнішою навіть, ніж кровна.
У тому, що інші вважали за кару небесну за якісь невідомі гріхи невідомо якого родового коліна, Тадей Мандрика побачив Божий дар і Левкове призначення на землі. За десять років із нещасного хворобливого сільського хлопчини він виростив, виліпив, сформував талановитого костоправа, міцного, вправного, з гострим терновим поглядом, впевненого у своїй силі і своїй місії, про яку Мандрика не переставав йому повторювати, поки таки не переконав остаточно.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу