Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Один із тих скоробагатьків якось сказав мені: «Нинішні англійські сери – нащадки колишніх піратів, які створили свій стартовий капітал грабунками. Але хто сьогодні про це згадує? Ніхто! А чим ми гірші за них?» Отака філософія. Але вони гірші. Це навіть не пірати, а зажерливі піраньї. Не раджу тобі заявлятися до цього… Краскова… Пам’ятай: для твоєї мами це дуже погано закінчилося. Обминай його десятою дорогою, Ніко!

Левко не знає, куди очі подіти, щоб на голого пана Тадея поглядом не наштовхнутися. Ну де це бачено, щоб поважний чоловік отако по двору бігав, дупою світив та своїм причандалом, як маятником, розмахував? Може, у нього бзік у голові? Доки в Олиці якомусь панкові вивихнуте плече на місце ставив, у Мацейові старій пані ногу поламану складав, а в Ковелі скаліченому парубкові хребта підрихтовував, поки в дорозі до Холма всілякі історії розказував, нібито нормальним здавався, а приїхали сюди – й ось…

Отож-бо, що здавався. Казала колись тітка Мар’яна, що тих бзікнутих не зразу й розпізнаєш. Такими вже правильними, такими розсудливими та чемними прикидаються, а тоді – бабах, як грім посеред ясного неба. Як учворять щось, то хоч стій, хоч падай. Куди ж ти потрапив, Левку? У що вляпався?

А Тадей Мандрика вже вікно навстіж відчинив і голову свою лобату, коротко стрижену, з двору до кімнати просунув.

– Слухати мою команду! Р-р-раз – штани на підлогу, два – підштаники туди ж, холєра ясна їх бери, три – кроком руш до мене! І не прикидайся, що спиш, лінюх!

Ну от. То хоч сам по росі бігав та гирі вергав, а тепер і до Левка добрався. Левкові соромно. Без штанів іще куди не йшло, але без підштаників… Ні, цього не буде. Але йти треба, бо Мандрика все одно від вікна не відходить, він такий – причепиться, як реп’ях до собачого хвоста, і все по-своєму зробить. А якщо раптом іще й справді чоловік із бзіком у голові, то чого завгодно можна сподіватися.

Вийшов на ґанок, зупинився на нижній сходинці, ліктями, за давньою звичкою, свою утлу спідню одежину з вибіленого льону до боків притиснув. Тадей Мандрика підійшов, нагнувся, різко смикнув за холоші донизу, а тоді вхопив голого Левка попід пахвами, підняв над головою, переніс ближче до криниці, поставив на зарошену траву і голосно засміявся:

– Ну і що там у тебе є таке, що я досі не бачив? Чого ти зашарівся, як нецілована панянка?! Хіба голий чоловік чимось гірший за голого вовка або лиса? Ми такі, якими нас природа сотворила. А потрудилася вона над нами таки непогано. Еге ж? Ну подивися, подивися-но, Левку! – Він підняв над головою руки, заграв м’язами. – Хіба ж я не кращий за якогось там лося чи ведмедя? А от щодо тебе, то є в мене до неї, паніматки нашої, маленька претензія. Ну який же з тебе лев? Га? Котеня та й годі. Але перетворення слабкого котеняти на справжнього породистого царя звірів ми вже розпочали. А тепер продовжимо. Прошу пана приготуватися! Поїхали! Р-р-раз! Два-а-а! Тр-р-ри!

Левко й оком не встиг кліпнути, як на голову йому полилася крижана вода. А Мандрика схопив друге відро, що стояло біля цямрини, хлюпнув на себе і задоволено закректав.

– Ну що може бути краще, як вода з криниці та ще й на світанку? У ній іще й зорі плавають. Не віриш? Заглянь у криницю. Бачиш? Вода із зорями – це тобі не абищо. Це така настоянка, яка від усіх недуг зцілює. А тепер рухайся, рухайся! Три кола довкруж дому для розігріву. Тоді три кола для задоволення. Поки що по три.

А потім вони снідали. Левко підсунув до себе тарілку, нагнувся над столом, вхопив губами яєчню. Мандрика вдарив його чайною ложечкою по лобі.

– Руки! І виделка, прошу пана!

Левка як гарячим приском обдало. Глянув на свої руки у рожевих рубцях, з яких Мандрика тілько-но, після купелі у дворі, стягнув тонкі гумові рукавички. Пальці ще не згиналися, але вже потроху ворушилися кожен сам по собі. Як у них узяти виделку? Як її втримати?

– Пане Тадею, я вже завтра…

– Ніяких завтра. Зараз!

Виделка таки випорснула і дзенькнула об підлогу.

– Дістань! – наказав Мандрика. – Ти ж не каліка!

Він іще тричі піднімав кляту виделку і з полегшенням зітхнув, коли на дні тарілки нарешті сяйнув розпіреним хвостом намальований півник. З чаєм уже простіше, горнятко можна просто притягти до себе й обхопити долонями.

– Ти знаєш, із чого складається людське тіло? – запитав Мандрика, поки Левко допивав чай із запареними смородиновими гілочками.

– Ну… Це всі знають… З кісток, м’яса, ще з жил… – запнувся Левко.