Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– З кісток, м’яса, потрохів, лайна… З глини небесної! Ось із чого! – Мандрика прийняв тарілки зі стола і знову примостився перед Левком. – Запам’ятай, Левку: тіло людське – це глиняна посудина, у якій вирощується душа. Душа – це, ясна річ, головне. Але й тіло – це витвір Божий. Виліплене воно з глини небесної. Вона ж, як тобі відомо, всяка буває. Одного горщика торкнутися не встигнеш, як він на череп’я розсипається, бо глина сира. Другий цілком годиться, щоб у ньому борщі та каші варити. А є такі глиняні вироби, що століттями зберігаються. Археологи викопують древні амфори, які пролежали в землі навіть тисячі років. Уявляєш, Левку? Тисячі! Залізо б уже зіржавіло, а їм – хоч би що. Але таку глину гартувати треба. Ти второпав, до чого це я гну? Не скигли, не нарікай, не будь прошаком – нікого на цьому світі не обходять твої руки, ноги, голова. Зроби все, щоб тебе поважали, а не жаліли. Жалість принижує людину, особливо чоловіка.

– Але ж вас я обходжу. Якби ні, то хіба б ви забрали мене з собою, хіба б залишили жити у себе?

– Не мудруй і не лести собі! – засміявся Мандрика. – Не такий уже ти любий, і не такий уже я добрий. Просто вирішив трохи поекспериментувати.

Коли Левко вперше побачив Тадея Мандрику – у тонкій білій сорочці та сірій жилетці, при краватці, на бричці поруч із фурманом Ільком, то подумав, що цей пан такий же вельможний шляхтич, як і Вишнецький. Але згодом переконався: сорочки, куплені у крамниці, маринарки [24] Маринарка – піджак ( пол. ). та жилети Мандрика надягав тільки тоді, коли їхав на особливі виклики, до знатних людей. Зазвичай же носив полотняні кошулі [25] Кошуля – сорочка ( пол. ). навипуск і з весни до пізньої осені не визнавав ніякого взуття.

І будинок його, розміщений за старим, трохи здичавілим, із ясминовими заростями садом, на чималій віддалі і від дороги, і від інших осель, в підметки не годився маєтку Вишнецьких. Невеликий, всього на три кімнати – одна простора й умебльована лише широкою лавкою і лежаком, дві – трохи менші, з вікнами, поділеними на шість шиб. До будинку притулився просторий дерев’яний ґанок. Подвір’я не огороджене штахетами і не обтягнуте дротяною сіткою, а обсаджене високими кущами, які господар сам час від часу акуратно підстригає зверху. Каже: «Не допущу ніякого зеленого вільнодумства, кожна гілочка повинна бути на своєму місці, не випинатися і не кошлатити живопліт». Зате в ширину гілля розросталося і перепліталося так міцно, що крізь цю живу стіну навіть миша не могла проскочити.

У глибині двору – вузька, але трохи вища за будинок споруда, схожа на чотиригранну замкову вежу. Мандрика гонорово називає її обсерваторією. Зоряними вечорами він любить вмощуватися у її єдиній кімнатці або на майданчику перед нею і дивитися у трубу на небо. А вдень зазвичай приймає людей у великій кімнаті. Люди приїжджають не тільки з навколишніх, а й із віддалених сіл, а часом і з інших воєводств. Буває, декого доправляють із фурманок на ношах, дітей зносять на руках. Тож Мандрика змушений прокидатися на світанку, щоб до прибуття пацієнтів встигнути і водою облитися, і гирі потягати, і кілька кіл навколо двору босими ногами накрутити. Каже: костоправ повинен бути здоровим і міцним, не згірш за борця-силача.

Іноді, зазвичай улітку, коли черги на подвір’ї зменшуються, Мандрика вкладає все найнеобхідніше у валізу, замикає хату і вирушає в дорогу. Левко обійшов разом із ним усі села навколо Холма, побував у Замості, Любліні, Білостоці, Володаві, Красноставі, Ковелі, Володимирі, Сарнах. Добиралися мандрівні костоправи навіть до Кракова, Луцька й Рівного. Тадей дуже любив ці подорожі. І Левко полюбив.

Левко не знав, чи вчився пан Мандрика на лікаря, чи має якийсь папірець на право займатися такою практикою. Той ніколи не згадував про офіційну медичну науку. А от про діда, який колись був костоправом при Яблочинському чоловічому монастирі, не раз розповідав. Казав, то дуже-дуже давня традиція, коли у святих обителях не тільки грішні душі зцілювали, а й тіло підрихтовували. Бо куди ж бідним людям було ще йти, як не до монастиря? Зітхав, що от уже понад тридцять п’ять років на світі прожив, а сина так і не завів, а треба ж комусь передати родовий спадок. Але чому не має ні жінки, ні дітей, чи хоч пробував колись створити сім’ю, навіть не натякав. Левко здогадувався: когось Тадей Мандрика усе-таки кохає, дуже кохає, бо ніколи, в жодному місті чи селі, де вони побували, не заводив жодної інтрижки, не ходив наліво. Але чомусь тримає він своє кохання у суворій таємниці.