Надія Гуменюк - Танець білої тополі

За сім перших років, відколи зовсім чужий чоловік забрав його з дому, Левко жодного разу не навідувався до рідного села. Ніхто його не розшукував, ніхто не цікавився, де він, що з ним. Може, хіба тітка Мар’яна якимось чином дізнавалася від Вишнецьких, що він живий і «при панові дохтурові». Батько ж, мабуть, тільки полегшено зітхнув, що син при добрій людині та при ділі. Але сам Левко не забував про рідні Староліси. За останні три роки він тричі приїздив до села – разом із Мандрикою, якого запрошував Вишнецький.

Сянько спершу розплакався і не міг повірити в чудо, яке сталося з його сином. А тоді з радощів напився і вимагав, щоб він повернувся додому і взявся до господарки. Казав: якщо вже у нього нарешті з’явилися руки і він може ними хребти вправляти, кістки складати та масажі робити, то бульбу садити і сіно косити також подужає. Хіба так може бути, щоб одну роботу руки робили, а іншу – ні? Та й оженитися вже міг би – он який вимахав! – господиню в хату привести, щоб батько хоч якоїсь зупи [26] Зупа – суп ( діал. ). на старість міг поїсти. Бо то тяжкий гріх – покинути отак старого батька самого.

Левко скривився при нагадуванні про гріх, але змовчав. Та й як пояснити, що його «нові» долоні не для всякої роботи годяться? Тадей Мандрика ніколи не змушував його ні копати, ні дрова рубати. Казав, це дурне, це кожен може, а в нього інша місія, йому треба берегти руки, вони в нього унікальні, він же ними стількох людей зможе вилікувати, поставити на ноги.

Відмовчувався і в наступні приїзди. Залишав трохи грошей, які йому вділяв учитель, і повертався до Холма. У серці вмощував теплі спогади про зустрічі з Вишенькою і тихенько переглядав їх ночами. Вона підросла і стала справжньою панною, але так і зоставалася домашньою полонянкою. Пан Міхал хотів віддати її вчитися до пансіону, пані Ольга слізно благала доцю послухатися батька, але Вишеслава відмовилася їхати до міста. Дитячі страхи вперто не відпускали її з маєтку. Вона боялася виходити з дому, сторонилася людського натовпу. Довелося Вишнецьким самим її навчати. На підмогу взяли тільки вчителя музики і малювання. Пані Ольга вважала, що на музиці має розумітися кожна панянка. А пан Міхал тішився, що його доця так багато часу проводить за мольбертом, а отже, треба, щоб хтось допоміг їй краще розібратися в малярстві.

Вчитель виявився молодим, не вельми вродливим, але досить привабливим. Біляве волосся злегка кучерявилося на скронях, ніжна, як у дівчини, шкіра спалахувала рум’янцем, коли учениця ненароком торкалася його руки, тонкі довгі пальці легко бігали по клавішах роялю. Ох уже ті пальці! Вони ніби різонули Левка по серцю своїми акуратно підстриженими і старанно відполірованими нігтями. Бачив перед собою кожен їхній вигин, кожну поперечну заглибинку на суглобах, кожну золотисту волосинку між п’ястком і фалангами. Гаряча хвиля ревнощів вдарила у голову, болісно прокотилася по жилах, викликала гостру неприязнь до панка, який привітно дивився на нього сірими очима і навіть не здогадувався, яку бурю мимоволі посіяв у Левковій душі.

Вишенька відчула Левкове хвилювання, але не зрозуміла, звідки воно. Подумала, що це через близьку розлуку. «Ти ж не на край світу їдеш, а всього-на-всього за Буг. Скоро знову побачимося», – сказала.

Зрештою, їй тільки шістнадцять років. Не видадуть же пан Міхал і пані Ольга її заміж насильно, як хотіли видати Марину. Хіба що сама вона когось вибере. Але кого? Оцього альбіноса Яна з довгими випещеними пальцями? Ну це ми ще побачимо! От заробить Левко багато грошей, так багато, щоб вистачило на безбідне життя, і тоді щось обов’язково придумає.

Може, забере її з собою до міста. А чого? Побудує свій дім, навіть кращий, ніж у Тадея. Та безперечно – кращий. Мандрика каже, що йому й такого досить – він же, мовляв, не равлик, дім за собою не носить і на той світ не потягне. Але ж Мандрика сам-один. А якби в нього була жінка, якби ота, яка стукає у вікно вечорами, захотіла бути з ним і вдень, то, мабуть, по-іншому б заговорив і жив би по-іншому. А то повертає людей з того світу, на ноги ставить, а бере за це, хто що дасть, – від кого кілька злотих, від кого курку чи кусень масла, а від кого тільки «красно дякую, пане дохтуре». От у Левка колись буде дім! Такий гарний, такий просторий, що Вишенька цілий день буде обходити його й не обійде. І хай не виходить із нього, якщо їй того не хотітиметься. Аби поруч із Левком була.

А якщо не забажає їхати до міста? Не схотіла ж вона у пансіон. Чи не змогла? Може, її хвороба така, що Вишенька мусить бути тільки там, де виросла, у Старолісах, біля батьківського маєтку. Ну й що? Тоді він сам у село повернеться. Збудує дім біля гори, поруч із Вишнецькими.