Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– То ти… тільки через гроші? Ти зовсім, ніскілечки мене не любила? – Ніка була приголомшена.

– Ну чому ж? Спочатку я справді навіть хотіла тебе удочерити. Слово честі! Але серед документів у дитбудинку не було відмови твоєї мами. Навпаки, вона залишила розписку, в якій обіцяла забрати тебе, як тільки повернеться. Усі терміни минули, а від неї – ні слуху ні духу. Я стала твоїм опікуном. У твоїй же квартирі. Уже твоїй… А потім… Мабуть, мені бракувало часу на спілкування з тобою, я так і не встигала зрозуміти, чого ти хочеш. Ці твої конфлікти з усім світом з приводу і без приводу, протести проти всього, що, на твою думку, несправедливе, твої демарші, то щира довірливість аж до вивертання душі, то замкнутість… Ти ніби застрягла у перехідному періоді, у пубертатному кризі…

– Що за криз такий? – здивувалася Ніка.

– Пубертатний криз – це коли в перехідний підлітковий період фізичне, духовне і соціальне входять у протиріччя. Зазвичай ця переломна проблема хутко минає. Але ти…

– Але я застрягла. І так і залишуся підлітком до глибокої-глибокої старості. Ах, ні. Я ж ніколи не стану старою. Помру років так під сто зовсім юною, бо мій пубертатний криз – на все життя!

– Ну от і поговорили, – зітхнула Регіна.

Вона так намагалася робити все правильно – правильно жити, правильно говорити, правильно виховувати Ніку, правильно використовувати для цього все те, за що їй колись у педінституті ставили «відмінно». Але що таке – жити правильно? Хто коли на цій Землі прожив абсолютно правильно? Якщо у стандартному наборі з назвою «правильно» не вистачає лише однієї маленької детальки – любові, все летить шкереберть. Мабуть, Регіні бракувало цієї детальки і просто не судилося стати доброю мамою.

– Вибач, що не буду на твоєму випускному – післязавтра вирушаю до Греції, – сказала вона, якось дивно посміхаючись, чи то ніяково, чи щасливо. – Одна людина кличе мене до себе.

– Ти хотіла сказати – один чоловік? – уточнила Ніка.

– Його звати Димитр. Дуже порядний і вихований чоловік. Ми познайомилися через агентство, трохи листувалися в Інтернеті. Таких листів я зроду не отримувала, хіба що в романах читала. Думала, тепер уже й слів таких немає. Зрозумій, Ніко, мені вже сорок. Сорок! Це мій останній шанс щось змінити у житті, не працювати з рання до смеркання, не рахувати копійки і не боятися, що завтра взагалі можу залишитися без роботи, зрештою, створити сім’ю. Десь у світі, виявляється, ще є чоловіки, які вміють цінувати жіночу вроду, писати проникливі листи і підносити настрій компліментами. Коли влаштуюся, буду допомагати тобі. Обов’язково! Ти звертайся, якщо що… А зараз… Ось трохи грошей – на місяців три тобі вистачить. Можеш здати у винайм мою кімнату… тобто кімнату, у якій я жила. Матимеш трохи до стипендії. Впевнена, що ти вступиш до університету. Все-таки у тебе добра підготовка з філології – я постаралася. Як кажуть, чим могла, тим допомогла. Головне – пройти на державне відділення. Але ти будеш мати пільги при вступі, як…

Регіна не договорила. Слово «сирота» так і зависло у повітрі. Вона боялася, що Ніка буде плакати, дорікати. Але Ніка ніби й не чула – ні про пільги при вступі до університету (авжеж, на філологічний, тільки на філологічний факультет!), ні про Грецію й чоловіка, який понад усе цінує жіночу вроду і тому терміново викликав до себе Регіну. Так терміново, що вона не може навіть до Вероніччиного випускного залишитися. Запитала зовсім про інше:

– Чому Ната Улянівна зробила це для мене?

– Кожній людині хочеться, щоб її хтось любив і пам’ятав. Може, тому. Втім, не знаю. Вона була доброю людиною. Трохи дивакуватою, але дуже доброю.

– Звідки родом моя мама?

– Віра про це ніколи не говорила. Думаю, в тому огризку, що залишився від фабрики, щось збереглося. Мусить же бути якийсь архів. Знаю тільки, що з дому вона пішла після восьмого класу, у п’ятнадцять років, тобто їй було ще менше, ніж тобі зараз. І якщо вона віддала тебе у дитбудинок, а не до рідні, значить, була на те серйозна причина. Дуже серйозна. То чи й варто тобі цікавитися місцем її народження? Ніхто там тебе не чекає.

– А цей… Владлен Красков… Він повернувся назад, туди, звідки приїхав?

– О ні! Навіщо йому повертатися? Йому й тут добре. Товариш Владлен Красков став паном Владиславом Красковим. Тепер він власник великої фірми, знаний бізнесмен – кілька областей своїми хімічними кетчупами та майонезами годує, вершкове масло з кокосової олії видобуває. Словом, маг і чарівник, який геть усе перетворює на гроші. Такі, як він, першими кинулися загрібати під себе все, що погано лежить. Мали доступ до того, що можна було красти і продавати, то чого б не скористатися? Поки одні «Червону калину» співали та прапор України піднімали, вони вже «зелененькі» рахували, стартовий капітал для своїх приватних володінь збирали. На фабриці майже всі верстати, навіть нові, жакардові, які в тисяча дев’ятсот дев’яностому році привезли, але так і не встигли запустити, розібрали і повивозили за Буг на базар. Сувої тканин, через які постраждала твоя мама, вже відкрито возили машинами по містах і навіть селах. І ніхто їх не зупиняв, не судив. Бо гроші відкривали всі дороги і закривали всім роти.