Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Хочу бути щедрою, – відповідаю я. – Зробити щось хороше в цьому світі. – Западає дивна тиша. – Ненавиджу безлад.

Ніхто не сміється. Я не знаю, як опинилася в центрі цієї розмови.

Усі Брехуни довго мовчать.

Потім Джонні просить:

– Не тисни, Ґете.

І Ґет каже:

– Я радий, що ти згадала пожежу.

– Ну, частково.

І Міррен каже, що їй погано, тож вона йде назад у ліжко.

Ми з хлопцями лежимо в кухні на підлозі й дивимося в стелю ще деякий час, поки я з подивом не усвідомлюю, що вони обоє сплять.

Я БАЧУ МАМУ на терасі Уїндерміру, з ретриверами. Вона плете шалик із ніжно-блакитної вовни.

– Вічно ти в Каддлдауні, – дорікає мама. – Не дуже добре бути постійно лише там. Керрі щось учора шукала і сказала, що в будинку брудно. Що ти там робиш?

– Нічого. Пробач за безлад.

– Якщо там справді дуже брудно, ми не можемо попросити Джинні прибрати. Ти ж це знаєш, правда? Нечесно щодо неї. А в Бесс буде напад, якщо вона побачить це.

Я не хочу, аби хтось приходив до Каддлдауну. Я хочу, щоб він був тільки наш.

– Не хвилюйся. – Я сідаю і плескаю Боша по його милій золотавій голові. – Слухай, мамо…

– Що?

– Чому ти наказала родині не говорити про пожежу?

Вона відкладає нитки і довго дивиться на мене.

– Ти пам’ятаєш вогонь?

– Минулої ночі накотилися спогади. Я не пам’ятаю всього, але так. Я пам’ятаю, що це було. Пам’ятаю, як ви всі лаялися. І всі поїхали з острова. Я пам’ятаю, що ми лишилися тут з Ґетом, Міррен і Джонні.

– А що ти ще пам’ятаєш?

– Яке було небо. У світлі пожежі. Запах диму.

Якщо мама думає, що я причетна до цього, вона більше ніколи, ніколи мене не спитає. Я знаю, що вона не зробить цього. Вона не хоче знати.

Я змінила хід її життя. Змінила долю родини. Брехуни і я.

То був жахливий вчинок. Можливо. Але принаймні щось. Окрім сидіння й ниття. Я могутніша, ніж мама може собі уявити. Я заподіяла їй шкоду, але і допомогла також.

Вона гладить моє волосся. Як нудотно. Я відхиляюся.

– Це все, що ти хотіла спитати? – каже вона.

– Чому зі мною ніхто про це не говорить? – повторюю я.

– Через твій… через твій… – Мама замовкає, добираючи слова. – Через твій біль.

– Лише тому, що в мене болить голова і я не пригадую нещасного випадку, я не зможу впоратися з думкою про те, що Клермонт згорів?

– Лікарі сказали, що тобі слід уникати стресу. Вони гадають, що пожежа могла спровокувати головні болі, що їх могло спричинити вдихання диму або… або страх, – закінчує вона, затинаючись.

– Я не дитина, – кажу я. – Я маю право знати хоча б основне про наше родину. Все літо я працювала над тим, щоб згадати, що зі мною сталося і що було до того. Чому б просто не сказати мені, мамо?

– Я казала тобі. Два роки тому. Я повторювала і повторювала, але наступного дня ти все забувала. І коли я поговорила з лікарями, вони порадили не тиснути на тебе і не засмучувати.

– Ти живеш зі мною! – кричу я. – Ти довіряєш думці лікарів, які ледве знають мене, більше, ніж своїй?

– Вони фахівці.

– Бога ради, і це переконало тебе в тому, що мені буде краще, якщо вся наша величезна родина, в тому числі Вілл і Тафт, приховуватиме від мене, що сталося, ніж якщо я дізнаюся правду?! І це змусило тебе думати, ніби я така слабка, що не зможу впоратися з простими фактами?

– Ти справді здаєшся мені настільки слабкою, – визнає мама. – І, щиро кажучи, я була не певна, чи зможу витримати твою реакцію.

– Ти навіть не усвідомлюєш, як мені прикро це чути.

– Я люблю тебе.

Я більше не можу дивитися на її обличчя, сповнене жалості і самовиправдовування.

КОЛИ Я ПРОЧИНЯЮ ДВЕРІ, бачу у своїй кімнаті Міррен. Вона сидить за столом, поклавши руку на мій ноутбук.

– Слухай, а можна прочитати ті листи, що ти мені писала? – питає вона. – Вони є у тебе в комп’ютері.

– Ага.

– Я їх не читала, – зізнається вона. – На початку літа я лише вдавала, що читала, але ніколи навіть не відкривала їх.

– Чому?

– Просто не відкривала, – каже вона. – Я думала, це не має жодного значення, але тепер думаю, що має. І дивись! – Її голос звучить піднесено. – Я навіть вийшла заради цього з дому.

Від злості мені аж подих перехоплює.

– Я ще розумію, коли людина не відповідає, але чому ж ти навіть не читала їх?

– Знаю, знаю, це жахливо і я огидне дівчисько. Але, будь ласка, дозволь прочитати їх тепер.

Я відкриваю ноутбук. Вбиваю запит у пошук і знаходжу всі адресовані їй електронні листи.

Їх двадцять вісім. Я читаю в неї з-за плеча. Більшість із них – доброзичливі й милі послання від людини, яка, імовірно, не страждає на головний біль.