Эмили Локхарт - Ми були брехунами

усе це тепер видається такою маячнею.

Собаки загинули,

дурні, милі собаки,

собаки, яких я могла врятувати,

ні в чому не винні собаки, які раділи, коли їм тихцем кидали шматочок гамбургера

або навіть коли просто називали їхні імена;

собаки, які любили кататися на човнах,

які просто собі бігали цілими днями з брудними лапами.

Як можна було діяти, не подумавши про тих, хто замкнений нагорі і повністю довіряє людям, які завжди любили їх і дбали про їхню безпеку?

Я схлипую, схлипую дивно, беззвучно, стоячи на доріжці між Уїндерміром і Ред-Ґейтом. Обличчя моє мокре, груди стискаються. Я спотикаючись іду додому.

На сходах сидить Гейт.

ВІН ПІДСТРИБУЄ МЕНІ НАЗУСТРІЧ і міцно обіймає. Я схлипую йому в плече і заповзаю руками під куртку, обійнявши його за талію.

Він не питає, що сталося, поки я сама не починаю говорити.

– Собаки, – нарешті кажу я. – Ми вбили собак.

Хвильку він мовчить, а потім відповідає:

– Так.

Я не говорю, поки моє тіло не припиняє тремтіти.

– Присядьмо, – пропонує Ґет.

Ми влаштовуємося на ґанку. Ґет притуляється своєю головою до моєї.

– Я любила тих собак.

– Ми всі любили.

– Я… – Я давлюся власними словами. – Напевне, мені краще не говорити про це, бо я знову заплачу.

– Добре.

Ми посиділи ще трохи.

– Це все? – питає Ґет.

– Що?

– Ти тільки через це плачеш?

– Боже, невже є ще щось?

Він мовчить. І мовчить, і мовчить, і мовчить.

– Чорт забирай, є ще щось, – кажу я, і в грудях стає порохньо і зимно.

– Ага, – каже Ґет. – Є ще дещо.

– Ще щось, чого люди мені не говорять. Ще щось, що моя мама воліла б забути.

На мить він замислюється.

– Мені здається, ми кажемо тобі, але ти не чуєш. Ти хворіла, Кейденс.

– Ви не кажете прямо, – заперечую я.

– Ні.

– Дідько, чому ні?

– Пенні сказала, що так буде краще. І я вірив, що ти все згадаєш… ну, поки ми всі тут.

Він забирає руку з мого плеча й обхоплює руками коліна.

Ґет, мій Ґет. Сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Я люблю розріз його карих очей, його темну шовкову шкіру, його вивернуту нижню губу. Його розум. Його розум.

Я цілую його в щоку.

– Про нас я пам’ятаю більше, ніж раніше, – кажу йому. – Пам’ятаю, як ми цілувалися біля дверей передпокою перед тим, як усе пішло шкереберть. Як говорили на тенісному корті про те, що Ед освідчився Керрі. Як гуляли пляжем і знайшли пласку скелю, звідки нас не було видно. І як розмірковували на маленькому пляжі про майбутню пожежу.

Він киває.

– Але я і досі не пам’ятаю, що пішло не так, – зауважую я. – Чому ми були не разом, коли мені стало зле? Ми посварилися? Я зробила щось не те? Ти повернувся до Ракель?

Я не можу поглянути йому в очі.

– Гадаю, що я заслуговую на чесну відповідь, хай навіть те, що між нами відбувається, триватиме недовго.

Ґетове обличчя перекошує, і він ховає його в долонях.

– Я не знаю, що робити. Не знаю, як вчинити правильно.

– Просто скажи мені, – відповідаю я.

– Я більше не можу тут лишатися. Мені потрібно назад, до Каддлдауну.

– Чому?

– Я мушу. – Він встає і йде. Потім зупиняється й обертається. – Я все зіпсував. Вибач, Кейді. Мені так шкода, так шкода. – Він знову плаче. – Не треба було мені тебе цілувати, робити тобі гойдалку, дарувати троянди. Не треба було казати тобі, яка ти вродлива.

– Але я хотіла цього.

– Я знаю, та краще було мені триматися осторонь. Даремне я все це зробив. Вибач.

– Йди сюди, – прошу я, але, коли він не рухається, підходжу до нього. Кладу йому руки на шию і притискаюся щокою до його щоки. Я міцно його цілую, аби показати, що відчуваю насправді. Його губи такі м’які, і він просто найкраща людина, яку я знаю, накращий з усіх, кого я будь-коли знала, хай що там відбулося між нами і ще відбудеться.

– Я кохаю тебе, – шепочу я.

Він робить крок назад.

– Ось це я і мав на увазі. Пробач. Я лише хотів побачитися з тобою.

Він розвертається і зникає в темряві.

ЛІКАРНЯ НА МАРТАС-ВІН’ЯРДІ. П’ятнадцяте літо, після мого нещасного випадку.

Я лежу в ліжку під блакитними простирадлами. Зазвичай усі вважають, що в лікарнях білі простирадла, але там були блакитні. У кімнаті спекотно. В моїй руці голка від крапельниці.

На мене дивляться мама й дідусь. У дідуся в руках – пакунок із помадкою з Едгартауна, який він приніс мені в подарунок.

Так зворушливо, що він пам’ятає, що я люблю помадку з Едгартауна.

Я слухаю музику в навушниках, тому не чую, що кажуть дорослі. Мама плаче.