Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Дідусь відкриває пакунок, відламує шматочок і пропонує мені.

У пісні співають:

Я ПІДНІМАЮ РУКУ, щоб витягти навушники. Руку, яку я бачу, забинтовано. Обидві руки забинтовано.

І стопи теж. Під простирадлом я відчуваю на них бинти. Мої руки і ноги перев’язали тому, що вони обгоріли.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Ні-ні, зачекайте.

Колись дуже давно було собі троє ведмедів, які жили в маленькому будиночку в лісі. Колись дуже давно було собі троє цапів, які жили біля мосту. Колись дуже давно було собі троє солдат, що після війни перетворилися на волоцюг. Колись дуже давно було собі троє поросят.

Колись дуже давно було собі троє братів. Усе, досить. Я знайшла потрібний варіант.

Колись дуже давно було собі троє прекрасних дітей – двоє хлопчиків і дівчинка. Народження кожного з них було щастям для батьків, для небес і навіть для фей. Феї приходили на хрестини і приносили немовлятам чарівні дарунки.

Енергійність, успіх, невловимість.

Сподівання й ентузіазм.

Цукор, цікавість і дощ.

А ще там була відьма.

У казках завжди є відьми.

Відьма була одного віку з прекрасними дітьми й весь час заздрила і хлопчикам, і дівчинці. Їх благословили чудовими дарунками, у яких відьмі відмовили під час її хрестин.

Найстарший хлопець був сильним, швидким, спритним і гарним. Хоча правда й те, що він був дуже маленьким на зріст.

Другий хлопець був дуже розумний і мав відкрите серце. Хоча правда й те, що він був аутсайдером.

А дівчинка була кмітлива, щедра, людяна. Хоча правда й те, що вона почувалася безсилою.

Відьма не мала жодної з цих чеснот, тому що її батьки розізлили фей. Їй не дісталося жодного подарунка. Вона була самотня. Єдиною її силою була її мерзенна чорна магія.

Вона сплутала аскетичність з благочинністю і роздавала своє майно, насправді без жодної користі для інших.

Вона сплутала сміливість і хворобу і страждала від болю, вважаючи, що цим заслуговує на похвалу.

Вона сплутала почуття гумору з розумом і смішила людей замість того, щоб наштовхувати їх на роздуми чи розвіювати темряву в їхніх серцях.

Магія – ось і все, що вона мала, і вона використовувала її, щоб руйнувати те, чим найбільше захоплювалася. Вона відвідала кожного з дітей, коли їм було по десять, але не завдала їм шкоди відкрито. Якісь чари, можливо бузкові, завадили їй.

Але натомість вона їх прокляла.

– Коли вам виповниться по шістнадцять, – сповістила відьма голосом, сповненим люті і заздрості, – коли нам усім виповниться по шістнадцять, – сказала вона прекрасним дітям, – ви проколете палець веретеном… ні, ви чиркнете сірником, так, сірником, і помрете в його полум’ї.

Батьки прекрасних дітей злякалися прокляття і намагалися, як люди зазвичай це роблять, уникнути його.

Разом з дітьми вони переїхали далеко, на відкритий усім вітрам острів. У палац, де не було жодного сірника.

Там вони, звісно, будуть у безпеці.

Там відьма, звісно, ніколи їх не знайде.

Але вона знайшла їх і там. І коли прекрасним дітям було по п’ятнадцять, просто перед їхнім шістнадцятим днем народження, тоді, коли їхні знервовані батьки аж ніяк цього не очікували, заздрісна відьма втрутилася в їхні життя з усією своєю ненавистю та отрутою під маскою світловолосої дівчини.

Дівчина потоваришувала з прекрасними дітьми. Вона цілувала їх, і кликала кататися на човнах, і приносила солодощі, і розповідала історії.

А потім подарувала коробку сірників.

Діти були зачудовані, адже до шістнадцяти років ніколи не бачили вогню.

– Ну ж бо, запаліть його, – сказала відьма, посміхаючись. – Вогонь гарний. Нічого поганого не станеться. Ну ж бо, вогонь очистить ваші душі. Запаліть його, – наполягала вона, – ви ж незалежні мислителі. Давайте, – казала вона, – яким стане ваше життя, якщо ви нічого не зробите?

Вони взяли в неї сірники і запалили їх. Відьма спостерігала, як горять

їхні енергійність,

розум,

кмітливість,

відкриті серця,

шарм,

мрії про майбутнє.

Вона бачила, як усе це розтануло в димові.