Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Що, якби ми могли змусити всіх змінитися?

Змусити їх.

– Ти хочеш бути Богом, – зауважив Ґет.

– Я хочу діяти.

– Завжди лишається телефон.

– Але ж як щодо тут? – запитала я. – Щодо цього всього?

– Так, – погодився він. – Тут. Усе оце.

Ґет був моїм коханням. Першим і єдиним. Як я могла його відпустити?

Він був людиною, яка не могла усміхатися вдавано, але усміхалася часто. Він замотував мої зап’ястки бинтами і був переконаний, що ранам потрібен догляд. Він писав на руках і питав, про що я думаю. Його розум був невтомний, невпинний. Він більше не вірив у Бога, але досі хотів, аби Бог йому допоміг.

І тепер він був моїм, і я сказала, що наше кохання не може бути під загрозою. Ми не можемо допустити, щоб родина розпалася.

Ми не повинні миритися зі злом, яке можемо змінити. Ми боротимемося з ним, правда ж?

Так. Ми маємо.

Ми навіть станемо героями.

МИ З ҐЕТОМ поговорили з Міррен та Джонні. Переконали їх діяти.

Ми повторювали одне одному знов і знов: роби те, чого боїшся. Ми говорили це одне одному. Говорили це знов і знов. Переконували одне одного, що чинимо правильно.

ПЛАН БУВ ПРОСТИЙ. Ми збиралися відшукати порожні каністри для пального в сараї для моторних човнів. У передпокої були газети та коробки: ми вирішили, що складемо купи макулатури і просочимо їх пальним. Дерев’яну підлогу ми теж просочимо. Відійдемо. Підпалимо рулон паперових рушників і кинемо. Легко.

Підпалимо кожен поверх, кожну кімнату, якщо вдасться, щоб переконатися, що Клермонт повністю згорить. Ґет – підвал, я – перший поверх, Джонні – другий, Міррен – нагорі.

– Бригада пожежників приїхала запізно, – каже Міррен.

– Дві бригади, – виправляє Джонні. – З Вудс-Холу і Мартас-Він’ярду.

– Ми на це й розраховували, – говорю я, раптом зрозумівши.

– Ми збиралися покликати на допомогу, – продовжує Джонні. – Звичайно, хтось мав викликати пожежників, інакше це виглядало б як підпал. За нашою версією, ми всі були в Каддлдауні, дивилися кіно, а всім же відомо, що навколо нього ростуть дерева. Інші будинки не видно, поки не заберешся на дах. Це пояснило б, чому допомогу не викликали раніше.

– Ті бригади складалися переважно з добровольців, – каже Ґет. – Доказів не було ні в кого. Старий дерев’яний будинок. Cпалахнув, як коробка сірників.

– Навіть якби тітки та дідусь нас запідозрили, вони б ніколи не звернулися в поліцію, – додає Джонні. – Ми могли впевнено розраховувати на це.

Звичайно, не звернулися б. Адже серед нас немає жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи.

Від того, що ми зробили, кров холоне в жилах.

Моє повне ім’я Кейденс Синклер-Істмен, і, всупереч очікуванням моєї прекрасної родини, я – підпалювач.

Мрійниця, героїня, бунтівниця.

Людина, яка змінює хід історії. Злочинниця.

Але якщо я злочинниця, то чи я наркоманка? А якщо так, то чи я невдаха?

Мій розум грається відтінками значень, як завжди.

– Ми зробили це, – кажу я.

– Залежить від того, що ти маєш на увазі під «це».

– Ми зберегли родину. Вони почали спочатку.

– Тітка Керрі вештається островом щоночі, – говорить Міррен. – Моя мама відшкрібає мийки до блиску, обдираючи шкіру на руках. Пенні спостерігає, як ти спиш, і записує, що ти їси. Вони збіса багато п’ють. Напиваються, поки сльози не потечуть по щоках.

– А коли ти була в Новому Клермонті, що все це бачила? – запитую я.

– Час від часу я там з’являюся, – зізнається Міррен. – Ти думаєш, що проблему усунено, Кейді, а я от думаю, це було…

– Але ми тут, – наполягаю я. – А без пожежі нас би тут не було. Ось я про що.

– Ясно.

– У дідуся в руках було зосереджено стільки сили. А тепер – ні. Ми змінили зло, з яким зіткнулися.

Прояснилося так багато з того, що було незрозуміло. Мій чай – теплий, Брехуни – вродливі, Каддлдаун – гарний. Байдуже, що на стінах тут плями. Байдуже, що в мене мігрені, а Міррен часто почувається погано. Байдуже, що Віллу сняться жахіття, а Ґет ненавидить себе. Ми скоїли ідеальний злочин.

– Дідусів вплив зменшився лише через його божевілля, – зауважує Міррен. – Якби він міг, то і далі б усіх тероризував.

– Я не згоден з тобою, – каже Ґет. – Новий Клермонт видається мені покаранням.

– Що? – питає вона.

– Покаранням самому собі. Він збудував собі будинок, який не є для нього домом. Він зумисне некомфортний.

– Нащо б йому таке робити? – цікавлюсь я.

– А нащо ти роздаєш усі свої речі?

Ґет витріщається на мене. Вони всі витріщаються на мене.