Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Тату, будь ласка, – попросила Бесс.

– Тихо! – гримнув дідусь. – Ви ж не можете сподіватися, що я спокійно сприйму те, що ви знехтували цінностями нашої родини, і винагороджу вас і ваших дітей фінансовою незалежністю. Ви не можете, жодна з вас, на це розраховувати. Та все ж, день за днем, я бачу, що ви очікуєте на це. Я більше не терпітиму цього.

Бесс скорчилася в сльозах.

Керрі схопила Вілла за лікоть і повела на причал. Мама жбурнула свій келих у стіну Клермонту.

– І ЩО БУЛО ПОТІМ? – питаю я Джонні.

Ми досі лежимо на підлозі Каддлдауну, рано-вранці. Сімнадцяте літо.

– Ти не пам’ятаєш?

– Ні.

– Люди почали їхати з острова. Керрі взяла Вілла, і подалася в готель в Едгартауні, і попросила нас із Ґетом слідувати за нею, щойно ми зберемо речі. Персонал поїхав о восьмій. Твоя мама була на Він’ярді, зустрічалася зі своєю подругою…

– Еліс?

– Так, Еліс приїхала по неї, але ти відмовлялася йти з ними, тож їй довелося піти самій. Дідусь вирушив на материк. Тоді ми ухвалили рішення щодо пожежі.

– Ми спланували її, – уточнюю я.

– Так. Ми переконали Бесс узяти велику лодку і всіх малих у кіно на Він’ярді.

Джонні говорить, і я згадую. Мій мозок домальовує деталі, яких кузен не озвучив.

– Коли вони пішли, ми випили вино, яке вони відкоркованим залишили в холодильнику, – каже Джонні. – Чотири відкорковані пляшки. І Ґет був такий розлючений…

– Він мав рацію.

Джонні знову повертається долілиць і говорить у підлогу:

– Через те, що він більше сюди не повернеться. Якби моя мама одружилася з Едом, вони стали б ізгоями. А якби мама покинула Еда, Ґет більше не був би частиною нашої родини.

– Клермонт ніби був символом усього поганого, – то був голос Міррен.

Вона зайшла так тихо, що я не почула. Тепер вона лежала на підлозі біля Джонні, тримаючи його за руку.

– Фортецею патріархату, – додає Ґет.

Як він зайшов, я теж не чула. Він лягає поряд зі мною.

– Який же ти бовдур, – лагідно каже Джонні. – Ти завжди кажеш «патріархат».

– Бо я маю це на увазі.

– Ти вставляєш це слово скрізь. Патріархат на тості. Патріархат у моїх штанях. Патріархат з краплею лимонного соку.

– Клермонт видавався фортецею патріархату, – повторює Ґет. – І так, ми були страшенно п’яні, і так, ми думали, що вони розділять родину і я ніколи сюди не повернуся. Ми вважали, що коли будинку більше не буде, і паперів, і даних теж не буде, і речей, через які вони сперечаються, теж не буде, то сила зникне.

– Ми могли би бути родиною, – каже Міррен.

– Це було ніби очищення, – пояснює Ґет.

– Вона пам’ятає лише, що ми влаштували пожежу, – каже Джонні, його голос раптом стає гучнішим.

– І деякі інші речі, – додаю я, сідаючи і дивлячись на Брехунів у сонячному світлі. – Спогади повертаються, коли ви заповнюєте прогалини.

– Ми розповідаємо тобі, що сталося до того, як ми підпалили будинок, – говорить Джонні, знову голосно.

– Так, – підтверджує Міррен.

– Ми влаштували пожежу, – кажу я, розмірковуючи. – Ми не схлипували, не кровоточили, натомість ми щось зробили. Щось змінили.

– Типу того, – каже Міррен.

– Ти жартуєш? Ми спалили цей грьобаний палац ущент.

КОЛИ ДІДУСЬ І ТІТКИ ПОЛАЯЛИСЯ, я плакала. Ґет теж плакав.

Він поїде з острова, і я більше ніколи його не побачу. Він більше ніколи не побачить мене.

Ґет, мій Ґет.

Я ніколи ні з ким не плакала. Разом.

Він плакав не як хлопчик, а як чоловік. Не так, як ніби він сердився чи щось ішло не так, як він хотів, а так, ніби життя було жорстоке. Ніби його рани ніколи не загояться.

Я хотіла вилікувати їх.

Ми вдвох побігли на маленький пляж. Я притулилася до нього, і ми сіли на пісок, і вперше йому не було що сказати. Не було ні аналізу, ні запитань.

Нарешті я сказала щось типу:

що, як,

що, як

ми візьмемо все у свої руки?

– Як? – запитав Ґет.

І я сказала щось на кшталт,

що, якби,

що, якби

вони могли припинити лаятися?

Нам є за що боротися.

– Так. Тобі, і мені, і Міррен, і Джонні. Так, є.

Але, звичайно, ми завжди можемо зустрітися. Ми, вчотирьох. Наступного року ми зможемо керувати машиною. І, врешті-решт, лишається телефон.

– Але тут, – сказала я. – Усе це.

– Так, тут, – сказав він. – Усе це. Ми з тобою.

Я додала щось про те,

що добре було б,

якби ми

могли більше не бути

Прекрасною Родиною Синклерів, а стали просто родиною.

Що, якби ми припинили бути людьми з різним кольором шкіри і з різним походженням, а були б просто закоханими?