Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Ми копирсалися в продуктах, як раптом почули голоси. На кухню заходили тітки, їхні інтонації були звинувачувальні, істеричні.

– Ось чому люди вбивають одне одного, – з гіркотою мовила Бесс. – Краще мені звідси піти, перш ніж я зроблю те, про що шкодуватиму.

– Але ж ти це не всерйоз, – сказала Керрі.

– Мені краще знати! – вигукнула Бесс. – У тебе є Ед. Тобі не так потрібні гроші, як мені.

– Ти вже вчепилася кігтями в бостонський будинок, – нагадала мама. – Дай хоча б острову спокій.

– Хто домовлявся про все на маминому похороні? – огризнулася Бесс. – Хто тижнями лишався біля батька, хто займався паперами, хто спілкувався з гостями на поминах, розсилав листи з подяками?

– Ти ж живеш біля нього, – відповіла мама. – Ти і так була там.

– Так, а ще на мені було господарство, четверо дітей і робота, – додала Бесс. – А на вас – ні.

– Робота на неповний день, – уточнила мама. – І якщо ти ще раз скажеш «четверо дітей», я закричу.

– Я, до речі, теж займаюся господарством, – озвалася Керрі.

– Кожна з вас могла б приїхати на тиждень-два. А ви звалили це все на мене, – стояла на своєму Бесс. – Саме я займалася батьком увесь цей рік. Це я прибігаю, коли йому потрібна допомога. Це мені доводиться стикатися з його божевіллям і його горем.

– Не кажи так, – обірвала її Керрі. – Ти не знаєш, як часто він телефонує мені. Ти не знаєш, що мені доводиться терпіти, аби тільки лишатися для нього гарною донькою.

– Тож, ясна річ, я хочу цей будинок, – продовжувала Бесс, ніби й не чула нічого. – Я його заслужила. Хто возив маму на прийом до лікарів? Хто постійно був біля її ліжка?

– Це несправедливо. Ти ж знаєш, що я приїздила. І Керрі приїздила також.

– У гості, – прошипіла Бесс.

– Ти не мусила робити все це, – сказала мама. – Ніхто тебе не просив.

– Більше ніхто не хотів цього робити. Ви залишили це мені і ніколи не дякували. Я тіснюся в Каддлдауні, а ще там найгірша кухня. Ви туди ніколи не заходите, а то були б здивовані, у якому він поганому стані. Він майже нічого не коштує. Перед смертю мама відремонтувала кухню в Уїндермірі й ванні кімнати в Ред-Ґейті, але Каддлдаун лишився таким, як і був, – і от ви двоє позбавляєте мене компенсації за все, що я робила і роблю.

– Ти сама погодилася на проект Каддлдауну, – відрізала Керрі. – Ти хотіла гарний краєвид. Тільки твій будинок має вихід до моря, Бесс, а ще ти отримуєш усю татову відданість і підтримку. Я думала, тобі цього досить. Бачить Бог, що ми не в змозі цього заслужити.

– Це лише ваш вибір, – сказала Бесс. – Це твій вибір – бути з Едом, жити з ним. Твій вибір – щороку приїздити сюди з Ґетом, навіть знаючи, що він тут зайвий. Ти знаєш, як до цього ставиться тато, та попри це не тільки продовжуєш стосунки з Едом, а ще й демонстративно привозиш із собою його племінника, ніби зухвала дівчинка – заборонену іграшку. Весь час ти прекрасно розуміла, що робиш.

– Не смій говорити про Еда! – закричала Керрі. – Замовкни, просто замовкни!

Звук удару – Керрі дала Бесс ляпаса по губах.

Бесс пішла. Грюкнувши дверима. Мама теж пішла.

Ми з Ґетом сиділи на підлозі комори, тримаючись за руки. Намагаючись не дихати, намагаючись не рухатись, поки Керрі завантажувала тарілки до посудомийки.

ЗА КІЛЬКА ДНІВ дідусь покликав Джонні у свій кабінет у Клермонті. Попросив Джонні про послугу.

Джонні відмовився.

Дідусь сказав, що як Джонні цього не зробить, то залишиться без коштів на навчання.

Джонні сказав, що не втручається в особисте життя матері і що в такому разі він працюватиме як навіжений у місцевому громадському коледжі.

Дідусь викликав Тетчера. Джонні сказав Керрі.

Керрі попросила Ґета не приходити на вечерю в Клермонт. «Гарріса це дратує, – пояснила вона. – Для нас усіх буде краще, якщо ти поїси якісь макарони в Ред-Ґейті, або ж я можу попросити Джонні принести тобі тарілку з їжею. Ти ж усе розумієш, правда? Просто поки все владнається».

Ґет не розумів. Джонні теж.

Усі Брехуни припинили приходити їсти в Клермонт.

Незабаром Бесс попросила Міррен натиснути на дідуся щодо Уїндерміру. Вона мусила взяти Бонні, Ліберті й Тафта з собою і поговорити з ним у його кабінеті. «Вони – майбутнє родини», – так мала сказати Міррен. Оцінки Джонні та Кейді з математики не тягнуть на Гарвард, а Міррен – тягнуть. У Міррен підприємницький розум, у ній є все, що цінує дідусь. Джонні та Кейді надто легковажні. І поглянь на цих чудових дітей: милих білявих близнючок, веснянкуватого Тафта. Вони ж Синклери до самих кісток.