Эмили Локхарт - Ми були брехунами

«Скажи так», – наполягала Бесс. Але Міррен відмовилася.

Бесс забрала її телефон, ноутбук, кишенькові гроші. Міррен не погоджувалася.

Якось ввечері мама спитала мене про Ґета.

– Дідусь знає, що між вами щось відбувається. Він незадоволений.

Я розповіла їй, що закохана.

Вона сказала не бути дурною.

– Ти ризикуєш своїм майбутнім, – пояснила вона. – Нашим будинком. Своєю освітою. Заради чого?

– Кохання.

– Курортна інтрижка. Дай хлопцеві спокій.

– Ні.

– Кохання не триватиме вічно, Кейді. І ти це знаєш.

– Ні, не знаю.

– Повір мені, це так.

– Ми – це не ти і тато, – нагадала я. – Ми – не ви.

Мама схрестила руки.

– Час подорослішати, Кейденс. Побачити нарешті світ таким, яким він є, а не таким, яким ти хочеш його бачити.

Я поглянула на неї.

Моя гарненька висока мама з гарним кучерявим волоссям і суворим жорстким ротом. Її вени ніколи не кровоточили. Її серце ніколи не вистрибувало, безпорадне, на газон.

Вона ніколи не танула, перетворюючись на калюжу. Вона тримала себе в руках. Завжди була нормальною. За будь-яку ціну.

– Заради атмосфери в нашій родині, – мовила вона нарешті, – ти повинна порвати з ним.

– Я цього не зроблю.

– Ти мусиш . І коли це станеться, переконайся, що дідусь знає. Скажи йому, що це нічого для тебе не означає і ніколи не означало. Скажи, що йому нема чого турбуватися через цього хлопця, а потім поговори з ним про Гарвард, і тенісну команду, і про майбутнє, яке відкривається перед тобою. Ти мене зрозуміла?

Я не розуміла і не хотіла розуміти.

Я вибігла з будинку і прибігла в Ґетові обійми. Кров із моїх ран текла просто на нього, але він не зважав.

ПІЗНІШЕ ТОГО Ж ВЕЧОРА Міррен, Ґет, Джонні та я пішли в сарай з інструментами. Ми знайшли молотки. Їх було лише два, тому Ґет вибрав гайковий ключ, а я – важкі садові ножиці.

Ми взяли статуетки зі слонової кістки: гусака з Клермонту, слонів з Уїндерміру, мавп із Ред-Ґейту і жабу з Каддлдауну. У темряві ми принесли їх на причал і били їх молотками, і гайковим ключем, і ножицями, поки вони не перетворилися на пил.

Ґет набрав відро холодної морської води і змив той пил з причалу.

МИ ДУМАЛИ.

Ми говорили. Що якби, казали ми,

що якби

в іншому Всесвіті,

у паралельній реальності

Бог простягнув палець

і у Клермонт ударила б блискавка?

Що, як

Бог наслав би на нього вогонь?

Так він покарав би всіх жадібних, дріб’язкових, упереджених, нормальних, недобрих.

Вони б розкаялися у своїх гріхах.

А після цього навчилися б любити одне одного знову.

Відкрили б свої душі. Свої вени. Стерли б нещирі усмішки з облич.

Були б родиною. Лишалися б родиною.

Ми думали про це не з релігійної точки зору.

А може, й навпаки.

Покарання.

Очищення вогнем.

Або і те, і те.

НАСТУПНОГО ДНЯ, наприкінці липня п’ятнадцятого літа, у Клермонті влаштовували обід. Звичайний обід, як і решта обідів, який накрили на великому столі. Знову сльози.

Говорили так голосно, що ми, Брехуни, пройшли доріжкою з Ред-Ґейту і зупинилися біля входу в сад, слухаючи.

– Мені щодня доводиться заслуговувати твоє кохання, тату, – звинуватила дідуся мама. – І здебільшого – не вдається. Це збіса несправедливо. Керрі дістаються перлини, Бесс отримала бостонський будинок, Бесс одержить Уїндермір. У Керрі є Джонні, і ти віддаси йому Клермонт, я знаю, так і буде. Я залишуся сама, ні з чим, ні з чим, навіть попри те, що це Кейді мала бути тією єдиною. Першою онучкою, як ти завжди казав.

Дідусь встав зі свого місця кінець столу.

– Пенелопо.

– Я заберу її, чуєш? Я заберу Кейді, і більше ти її не побачиш.

Голос дідуся прокотився через двір.

– Це Сполучені Штати Америки, – сказав він. – Ти, здається, не розумієш, Пенні, то, дозволь, я тобі поясню. В Америці все влаштовано так: ми працюємо заради того, чого хочемо, і досягаємо успіху. Не приймаємо відповіді «ні» і заслуговуємо на винагороду за свою наполегливість. Вілле, Тафте, ви слухаєте?

Маленькі хлопчики закивали, підборіддя затремтіли.

Дідусь вів далі:

– Ми, Синклери, – видатний старовинний рід. Нам є чим пишатися. Наші традицїї і цінності становлять основу, на яку спираються наступні покоління. Цей острів – наш дім, як це був дім мого батька, а до нього – дім мого дідуся. Та все ж ви – троє жінок, з вашими розлученнями, розбитими родинами, неповагою до традицій, нестачею професійної етики, – ви не зробили нічого, окрім того, що розчарували мене, стару людину, яка вважала, що виховала вас правильно.