Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Зцілення було неминучим.

Христина ніколи не любила натовпів. Не тямила чому. Але, по можливості, намагалася триматися осторонь, квапливо оминаючи скупчення людей. Сьогодні ж вона поволі йшла саме вглиб людних місць, уважно роздивляючись людські обличчя довкола неї. Їй чомусь стало цікаво, які ці обличчя, які емоції їх долають, які їхні настрої й почуття.

Обличчя були різними: засмучені, просвітлені, радісні, кумедні, заклопотані, сердиті, безпристрасні. Вона вдивлялась у ці численні лиця і думала про те, що відчувають усі ці люди. Чим вони живуть? А ще міркувала над тим, чому вона – Христина – саме в цій оболонці, у якій вона є. Чому не в будь-якій іншій? Чому вона не в он тій заклопотаній жіночці чи не в он тому солідному чоловікові? Або ж не в якійсь пересічній японці чи італійці? Як вийшло так, що вона саме така і саме тут ?.. Відповідей на ці питання вона не знайшла, однак хвиля емоцій, що переповнювала її на той момент, була сильною.

Уранці знов падав дощ. Є якась магія в його тихому шелесті. Шелесті самотності… Кожний переживає самотність по-своєму. Хтось вовком виє, лізучи на стіни від розпачу, хтось нудиться, захлинаючись у власній безпорадності, хтось тікає на край світу, впускаючи у своє життя безліч потрібних і не дуже знайомств, озлоблюючись і шукаючи втіхи в абсурдних ідеях марнування часу. А хтось просто насолоджується, сприймаючи самотність як свободу.

Христина часто згадувала чоловіка, що стояв у вікні старого будиночка неподалік її вулиці. Його самотність була особливою. Коли б вона не йшла повз його будинок, він неодмінно стояв у вікні. Його погляд був порожнім і заглибленим водночас. Здавалось, він не бачив нікого й нічого перед собою, хоч дивився незмигно на вулицю. Щораз, ідучи повз нього, Христина думала: де він зараз у своїх думках? Чи тужливо йому? А може, він найщасливіша людина у світі?

Він уже не стоїть у вікні. Та й будинок скоро знесуть: на його місці вже заплановане будівництво нової багатоповерхівки.

Що з тим чоловіком? Де він тепер? Може, переметнувся услід за своїми думками? Чи, може, вмер? Про це вона ніколи не дізнається…

Свою самотність Христина називала свободою. Вона завжди мріяла про свободу. Таку, в якій почуваєшся справді вільною, не залежною від будь-яких обставин і людей, хай навіть близьких. Залежність для неї страшніша від смерті.

Вона пам’ятає, як втрапила в залежність від свого чоловіка. Це була перша і найбільша помилка в її житті – заміжжя. Їй було сімнадцять. Йому – тридцять два. Він був наче еталон з обкладинки журналу – вродливий, завжди усміхнений, чемний, словом, ідеал, про який мріє кожна наївна юнка. «Виходь за нього, будеш як у Бога за пазухою. Це хороший чоловік, повір», – переконливо радила їй мати. Христина й сама хотіла за нього, якимось дивом геть-чисто забувши про ще недавні мрії і плани.

Вони зустрічалися три місяці. Він був ідеальним увесь цей час, та все кардинально змінилось після одруження. Куди й поділись його добре ставлення до неї, увага, зрештою, любов. Він став холодним, злим і байдужим, швидко розвіявши ілюзії стосовно щасливого шлюбу і життя як у Бога за пазухою.

Її терпіння і сподівання на якісь зміни вистачило рівно на два роки. Розлучилися вони швидко і спокійно. Йшли на розірвання шлюбу, наче на реєстрацію: він шанобливо тримав її попід руку й усміхався, наче найщасливіший чоловік у світі. Він був таким, яким вона знала його до одруження.

Для Христини це було прозрінням. Тоді вона збагнула: в кожної людини є маски, які вона вдягає залежно від ситуації. У цього чоловіка була маска, за допомогою якої він маніпулював людськими почуттями, витворивши напозір образ ідеального чоловіка, і будь-які спроби зруйнувати цей образ були б марними. Бо маска вростає в його лице так природно і міцно, що здерти її неможливо. Він сам знімає її з легкістю, та лиш тоді, коли у ній немає необхідності. Коли він, до прикладу, наодинці з наївною, залежною від нього жінкою, перед якою вже немає потреби на всілякі там викрутаси та виверти.

Прозріння було таким потужним, що Христина присягла собі: віднині – жодних залежностей. А своєю свободою вона відтепер дорожитиме і пильно-пильно вдивлятиметься в людські обличчя.

І їй це вдалося. Вона поступово навчилася бачити маски. Розглядати під ними сутність. Утім, відтоді в неї з’явилася звичка. Звичка тікати. Бо те, що вона зазвичай бачила в чоловічих обличчях, котрі приховувались за масками, їй не подобалось, часом лякало і навіть приголомшувало.