Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

До того ж у неї з’явилась вада. Вона втратила терпимість до поверховості й примітивізму. Ту терпимість, яка мала би бути властивою жінці. Її почали дратувати балачки про мізерні зарплатні, злих директорів, козлів чоловіків і нещасне життя. І чим далі, тим важче вдавалося стримувати емоції. Тому вона поволі обмежувала спілкування з численними знайомими, все життя (існування?) яких крутилося довкола вузьких побутових проблем, а розмови точилися винятково на міщанські теми.

Мабуть, тому в неї мало подруг. Точніше, їх у неї дві, перевірені часом: Мар’яна і Віра. Познайомилися вони під час навчання в універі. З Мар’яною вона зблизилась одразу, ще на вступних іспитах, сидячи під дверима аудиторії, де складали перший іспит. Мар’яна спокійно, проте рішуче підійшла до дверей, під якими скупчились абітурієнти, і безцеремонно зазирнула всередину, так, начебто поряд не стовбичила ціла знервовано-розпашіла черга. Затим із незворушним лицем сіла на лаві коло Христини, про щось у неї спитала. Слово за слово, розговорились. Спілкування одразу набрало емоційного забарвлення, вони мимоволі обмінювались невидимими, але відчутними енергетичними потоками, наповнюючи одна одну позитивними імпульсами. Їм було добре разом.

Пам’ятає, як на парах вони з розумними обличчями вели божевільну сміховинну переписку в пошарпаному блокноті, насилу стримуючи себе, аби не вибухнути нестримним реготом. Потім перечитували її, сидячи на лавці в парку, й котилися від сміху.

Будь-хто інший не зрозумів би анічогісінько із тих діалогів. Дивні слова, сплетені в дивні речення, проілюстровані ще дивнішими закарлюками й позначками. Це могли зрозуміти тільки вони дві.

Вони й тепер іноді витягають ті блокноти, зустрічаючись за кавою, та лише удвох, бо Вірі того теж не збагнути. Перечитують і щоразу котяться від сміху, пірнаючи в безтурботну юність.

Такі хвилини найдорожчі. Бо розумієш, що нічого не змінилось. Так, вони, звісно, інші – вже такі собі поважні, дорослі жіночки, а зв’язок усе одно є. І він лише міцнішає, обростаючи часом.

А ще були листи. На канікули Мар’яна їхала додому – до батьків у село, і спілкування переривалося. Мобільних тоді, у кінці дев’яностих, майже не було, Інтернет теж не був таким доступним і повсякденним, а спілкування їм не вистачало. Так писалися листи, мало не щодень. Ділились новинами, переживаннями, емоціями.

Ті листи й досі займають почесне місце у скриньці, заповненій ними доверху. Це історія їхнього минулого, доторкнувшись якої відчуваєш ті, начебто недавні й такі дорогі часи юності…

У сусіда за стіною знову меланхолія: він терзає струни своєї гітари, і гітара плаче, завиває, як безутішний пес. Мабуть, і душа сусідова теж так само завиває, тільки вже того виття не чути.

Сусіда звуть Петром. Меланхолія в нього буває частенько: принаймні раз на тиждень Христина зустрічається з ним на сходовому майданчику і перечіплюється за його важкий і печальний погляд, у якому наче втонув усесвітній смуток.

Щоразу Петро, схиляючи голову, ховає очі за густим кудлатим чубом. Лише випадкові короткі зустрічі з механічним здоровканням, після яких кожний щезає за дверима своїх осель. Як то зазвичай буває із сусідами. Бо нерідко навіть імен їхніх не знаєш, лише за обличчям впізнаєш, що то твій сусід.

А сьогодні, слухаючи той гітарний плач, Христині раптом захотілось випити з Петром чаю, просто запросивши його до себе. Це ж так просто і начебто природно: випити із сусідом чаю, хіба ні?

Вона поставила на конфорку чайник з водою і пішла за Петром. Почувалася, щоправда, трохи дивно, бо не уявляла його реакції на це несподіване запрошення. Сама не знала, чому цього захотіла, це був непояснимий спонтанний імпульс.

Він зачудовано подивився на Христину, не приховуючи здивування. Та все ж згодився, коротко кивнувши й кутиками губ, які ледь-ледь підвелись угору, видаючи щиру радість від того несподіваного запрошення. Поставив гітару, яку стискав у руці, й вони пішли до неї пити чай. Чорного чи зеленого, з м’ятою чи цитриною, а може, ягідного?

Петрові було байдуже, якого чаю випити з Христиною. Його обличчя просвітліло, очі вже не ховалися за густим кудлатим чубом, якого він мимоволі пригладжував час до часу, все ж трохи ніяковіючи від цих несподіваних гостин.

Насправді він був самотнім вовком, котрий неохоче вилазив зі свого лігва. Себто, неохоче він мусив вилазити лише за потреби, за необхідності. Зате залюбки вилазив, щоб вирушити в якусь коротку подорож. Він любив володіти своїм часом і розпоряджатися ним на власний розсуд. Та часто це було неможливо. Тому й на роботу влаштувався таку, аби якнайменше туди ходити і перетинатися з людьми: був нічним сторожем. Друзів у нього не було. Колег теж не мав, бо які колеги в нічному порожньому приміщенні? Лише книжки і навушники з плеєром.