Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

На цю жінку-сусідку він звернув увагу вже давно. Вона йому подобалась: мала світле лице з приємними рисами і тонкою, наче прозорою шкірою. Її очі завжди сяяли таємничим вогником, що викрешував таку саму таємничу іскру в його душі. Одного разу, вкотре перетнувшись із нею на сходах, він подумав: як було б добре випити з нею чаю чи кави й перекинутися парою слів.

Тепер сидів на її кухні й ледве стримував усмішку, згадуючи ту несподівану думку. Чому він так захотів тоді вилізти зі свого лігва? І чому вона запросила його до себе тепер? Відчула його порив? Як узагалі це сталось? Може, це випадковість, а може, й ні. Хтозна. Кажуть, випадковостей не буває.

Чомусь раптом захотілось повести її тією стежкою в Карпатах, якою він любив ходити, – а він частенько туди повертався, бо вихідних після нічних чергувань мав досить. А ще – зіграти їй ту пісню, яку написав учора. Обійняти її.

Петро дивився на Христину й лякався своїх несподіваних бажань. І мовчав.

Вони пили чай. Розмова не дуже клеїлась. Христина щось говорила час до часу, він кивав у відповідь, щось невиразне бурмочучи. Стискав тонке вушко порцелянової чашки й уважно роздивлявся блідо-рожеві півонії, якими вона була розмальована; затим розглядав чайні листочки, що плавали в ній. Відтак переводив несміливий погляд на лице Христини. Потай милувався ним. А ще її волоссям: воно було дивовижним. Почувався так хороше і затишно в її товаристві!

Те чаювання він буде згадувати знов і знов, переживаючи його заново. І щораз у його думках розгортався інший сценарій. У кожному наступному він виглядав не таким, яким він був, а іншим – розкутим, упевненим у собі чоловіком з почуттям гумору. Так, у всіх його сценаріях він неодмінно мав почуття гумору. Петро іноді звертав увагу на перехожих чоловіків, котрі вели попід руки своїх жінок, і обоє часом вибухали від сміху – щирого, невимушеного, природного. У його думках він теж був дотепним і здатним розсмішити жінку. Себто Христину. Бо іншої жінки він не уявляв поряд із собою.

Після того чаювання він повсякчас уявляв їх разом. Як вони йдуть підвечірнім бульваром повз Трояндову алею, де вже запалені поодинокі ліхтарі – їх у Рівному не так багато. Як їдуть у потязі в чергову подорож. Як піднімаються звивистою стежкою в Карпатах: вона попереду, а він позаду, підстраховуючи її від необережного кроку чи поруху. Як, підійнявшись на гору, милуються краєвидом. Хотілось її оберігати. Хотілось показати їй те, що бачив він, що любив усім своїм серцем. Розділити те з нею.

Згадував їхнє прощання після того чаювання. Він подякував, глянув крадькома на неї й посунув до своєї квартири. Вони ні про що не домовились . І цього він не міг собі пробачити. Бо за логікою, та й за елементарними правилами ввічливості, тепер він мав би запросити її на каву чи хоч куди-небудь. І хотів же! Але просто пішов, лише притиснувши до серця її ніжний, таємничий образ.

Христині Петро сподобався. Він виявився добродушним і милим, хоч і надміру замкненим. Але саме ця його скутість і зачаєність спонукала її до того, щоб почати докопуватися до його суті. Головне те, що він не мав масок: його надмірна замкненість, не притаманна чоловікам, була не удаваною. Він справді таким був. А ще у ньому передчувалось багато чого цікавого і глибокого. Вона те дуже чітко відчувала. І хоча розмова їхня не клеїлась, їй було добре поряд з ним.

Потім вона ще довго сиділа, слухаючи «музику вітру», що подзенькувала час до часу над дверима від найменшого поруху повітря. Христина любила віднаходити гармонію у звуках. Цей легкий ніжний дзвін навіював їй таку душевну злагоду, такий світлий спокій, що вона поринала в якусь химерну прострацію, але таку приємну, таку втішну.

Думала про Петра. Того вечора він уже не терзав свою гітару. Мабуть, меланхолія від нього відступилася, хоч на якийсь час. І Христину тішило, що відступилася саме через проведений із нею вечір. Їй здавалося, він був задоволеним, коли повертався до себе.

Місто поволі затягував туман. У його імлі розсіювалась чіткість, гострі кути згладжувались, і все те, що довкола, видавалося не таким, як воно є насправді. Якимсь іншим. М’якшим. Лагіднішим. Христині чомусь ставало спокійніше в цьому химерному мареві. Здавалось, ніби щось її захищає. Хоч розуміла, що це лиш ілюзія. Але де та межа між ілюзією і реальністю? Вона така тонка і невиразна…

Сьогодні їй наснився сон: вона стоїть на роздоріжжі п’яти доріг і розгублено дивиться навсібіч; вона не знає, якою дорогою має йти. Падає дощ. Їй холодно і тривожно . Це дивний сон, бо життєвого роздоріжжя в неї немає. Вона давно обрала свій шлях і впевнено ним простує. Вона точно знає, чого хоче, водночас плекаючи у своїй душі умиротворення і гармонію.