Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Ну? Чому ви зупинились тут? Що трапилось? Вам зле?

Макс нічого не відповів. Він натиснув на педаль газу й хутко вивів авто на дорогу. Ковзнув поглядом по дзеркалу заднього огляду: чоловік, ніби нічого не сталося, мовчки дивився у вікно.

Мабуть, то була остання краплина, що пробила щит Максового терпіння. Він відчував, що його і без того натягнені, наче струни, нерви ось-ось розірвуться. Він не витримає цього.

Час для перезавантаження настав. Хто, як не він, Макс, ліпше знає про перезавантаження різних там систем? Якщо зараз цього не зробити, його система зазнає великої, невиправної катастрофи. І є лише одне-єдине місце на всій землі, де він може це зробити. Де може просто випасти з усього. Забутись.

Шлях додому, до села, в якому він виріс, пролягав майже через усю Рівненську область, на північ. Макс рідко навідувався до батьків. Усе часу бракувало. Хіба ж за всім тим вагоном справ, робіт і безкінечних клопотів можна виділити день на поїздку?

Та, певна річ, можна, що там казати. Можна за одну хвилину відсунути весь цей «вагон», полишити все, ускочити в авто й поїхати до батьків. Але завжди знаходились якісь заперечення і виправдання. Якось пізніше, потім, не тепер, бо ж оця справа важливіша чи ця запланована зустріч має більше значення…

Либонь, він мусив дійти тієї небезпечної межі, щоб в одну мить ускочити без вагань у свою рідну стареньку «ладу» і, захлопнувши за собою дверцята, натиснути педаль газу.

«Лада» мчала його золотим осіннім тунелем шосе, полум’яні часточки листя розліталися врізнобіч і виблискували на сонці, засліплюючи і приголомшуючи. Макс зробив гучнішим звук приймача, натиснув сильніше на педаль газу і відчув, як починає вирувати кров у його жилах, як закипає у ній адреналін.

Макс обожнював швидкість. Вона дарувала йому відчуття свободи і якогось нестримного драйву. У місті так не поїздиш. Та й, як завше, не до того. А колись навіть, пам’ятає, кілька разів брав участь у перегонах. Любительських, щоправда, але таких захопливих!

Він стискав кермо і згадував безтурботну юність. Свіжий вітерець із прочиненого вікна приємно обвівав лице й кошлатив волосся.

Згодом брів знайомими стежками соснового лісу, полишивши автівку неподалік шосе. Вдихав на повні груди насичене смолою повітря і відчував, як душу поволі огортають тепло і спокій. Кожний наступний крок уперед віддаляв його від усіх проблем, думок і страхів, що терзали його кілька останніх тижнів.

Дійшовши озера, сів на колоду, що лежала майже коло самої води. Макс пам’ятає, як ця колода була сосною, колись давно. А одного разу, вже стара, наполовину зсохла, не витримала бурі й зламалася. Відтоді так і лишилася тут лежати колодою. Якби сосна впала десь на пляжі, її би прибрали. А тут, у майже непролазних заростях, вона нікому не заважає. А Максові навіть згодилася для його усамітнень.

Він любив приходити сюди ще юнаком. Сідав на цю стару, подекуди трухляву колоду, дивився у прозору воду, що дрібними хвильками шаруділа по піску, й поринав у роздуми. Тільки тут його огортав спокій і замирення із самим собою. Повертаючись до звичного повсякденного життя, він деякий час тримав у душі те замирення, а потім воно кудись зникало, розсіювалось у метушні, натомість наповнюючи звільнене місце різними проблемами. Мабуть, вимагало підживлення.

У юності Макс не розумів, чому це місце дає йому стільки гармонії і спокою. Тепер він точно знав, у чому річ. Усе просто: місця, де минуло дитинство і юність, дають силу, бо насичені енергією життя, тепла й любові. Саме тому тягне до рідних місць, коли на душі погано й тяжко. Головне – вчасно цю потребу відчути. Бо у хвилини розпачу це буває складно.

Щоразу він приїздив сюди відновлювати сили після чергового спустошення, чергової невдачі. Цього разу Макс згадав про це трохи заздалегідь, але все ж останньої миті. Ще трохи, і він би втратив здатність розважливо мислити. І все закінчилось би, як завше. Черговим спустошенням. Ще однією порожнечею. Щоправда, з однією лише відмінністю: цього разу він би навряд виборсався…

Він раптом побачив маленького хлопчика, котрий бігає босоніж, хлюпаючи на себе життєдайну воду озера. Його радість була такою безтурботною, а втіха такою благословенною! Хлопчик зупинився, подивився на Макса й усміхнувся. Макс відчув, як його душа наповнюється енергією життя. Затим постать хлопчика розтанула в повітрі, натомість з’явився хлопчина-підліток. На ньому були простенькі закочені штани, у руці він тримав соснову гілку. Хлопчина поволі ходив узбережжям, дивився собі під ноги, щось виписував гілкою на піску. Він зупинився, озирнувся й теж усміхнувся Максові. Макс відчув, як його душа наповнюється теплом. Коли хлопчина розчинився в повітрі, поряд із Максом на колоді вже сидів юнак. Він задумливо дивився за обрій, його обличчя випромінювало спокій і замирення. Юнак повернув обличчя до Макса і проникливо подивився йому в лице. Макс відчув, як його душа наповнюється Любов’ю.