Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Макс вражено дивився на газетну сторінку, що мимоволі затремтіла в його руках, і згадував той вечір і ту ніч, коли вони були разом. Певна річ, було очевидним те, що ні про яке самогубство там не йшлося. Просто часто треба швидко закрити справу і подати звіт про виконану роботу.

« Мене скоро вб’ють », – пролунав десь поряд її голос.

Як таке можливо? Чому вона не тікала, коли точно знала, що її вб’ють? Що це за такі люди, котрі дістануть з-під землі? І що це, чорт забирай, за справи, через які отак запросто убивають тих, із ким ішов пліч-о-пліч багато років? Що це за помилка, яку не вибачають і через яку стає нічого не вартим людське життя?

Питань роїлась купа, і Макс не знав, куди їх подіти. Бо розумів, що пошук відповідей може вартувати йому життя. Але ж як утихомирити цікавість, що розпалюється чим далі, тим більше, і ті численні питання, котрі не дають спокою? Що із цим робити?

Забути. Забути і не згадувати. Як і того вечора й ночі, проведеної із цією таємничою жінкою…

Рука автоматично потяглася за мобілкою і набрала номер Христини. Уже після двох гудків вона відхилила його виклик. Так-так, здається, вона щось казала про перевірку на роботі сьогодні. Вона зовсім не має часу на розмови.

Нічого. Він впорається сам.

Щось значуще нерідко трапляється зненацька, коли не чекаєш, коли нічого, як то кажуть, не віщує. Макс же чекав, нутром відчував, що мусить щось піти не так. Власне, все його свідоме життя неминуче «щось ішло не так», тому нічого дивного в цьому очікуванні й не було.

Ще відколи познайомився з Христиною, його почав мордувати неспокій, такий знайомий йому. І начебто причин для того не було: жінка була відданою йому. Проте підступний хробачок недовіри потай підточував його зсередини: « Вона не буде твоєю вічно – вона не може бути твоєю, бо не створена для тебе – ти не вартий її, рано чи пізно вона лишить тебе – усі жінки тебе лишають, вона не виняток ».

І доточив-таки.

Так, літо було направду прекрасним. Вони насолоджувались одне одним, чудово проводили час, і начебто все було добре. Проте коли чогось чекаєш, навіть несвідомо, то це обов’язково стається – то є перевірена часом і випробувана буттям істина. Схоже, він повертається до того, із чого почав. Бо все повертається, рано чи пізно, бо все йде по колу, як і Всесвіт.

Учора він бачив Мар’яну. Вона йшла парком, а він біг до приятеля, котрий жив поблизу. Перекинулись парою слів, та й усе. Вона, очевидно, щаслива, бо вже й при надії. Хоча очі її були смутними. Мабуть, не дуже клеїться з тим селюком, як же його, – Михайлом? Він міг би розпитати в неї про все, але чомусь не наважився. Звісно, одразу ж пошкодував про це. І тепер її смутні очі бовваніють перед ним. Згадується, якою вона була в останні тижні їхніх стосунків: часто відсутній погляд, відверті розповіді про далеку юність, намагання вдавати, що вони досі разом, як і раніше. Хоча це вже давно було не так…

Згадується й Катерина. Ота приреченість в її очах, котру вона намагалася приховати за веселістю, вона не дає спокою найбільше. І чому він не може контролювати свої помисли, керувати спогадами?

Він волів би не мати всіх тих думок, котрі вдираються в його свідомість зненацька і мордують. Чому він не здатен жити у відносній гармонії із самим собою? Навіщо має думати про нікчемне минуле? Навіщо в його думках мусить зринати, приміром, той селюк, що забрав у нього Мар’яну? Попередні невдачі? Чи вбивство Катерини? Усе одно він нічого не міг вдіяти, щоб урятувати її. Чи… міг? Власне, він навіть не намагався. Лише язиком патякав. Отож…

Отож, це прийшло.

Коли не стає повітря, бо її немає поряд у цю мить, коли почуття до неї перетворюються на якусь шалену залежність, а страх втратити її, навіть безпідставний, перевищує здоровий глузд – ось тоді починається справжнє божевілля.

Макс відчував, що ще трохи, і він не витримає цієї напруги, яка дедалі міцніла. Що робити – він не знав, але розумів, що контролювати свої знетямлені емоції він не здатен, і чим далі – тим глибше заходитиме в глухий кут. Він чудово знає цей шлях, котрий неодмінно закінчується розривом стосунків. Так було щоразу.

Може, він сам у всьому винен? Своїм страхом і абсурдними помислами вистилає собі цю фатальну стезю? Кожна думка, як камінчик, вимощується у ній програмою Всесвіту, куди він же, власноруч, посилає сигнали? Але як таке можливо? Хіба страх втратити людину і шалене бажання бути поруч можуть зруйнувати?