Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, – сказав Андрюс. – Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.

– Вони називали нас свинями, – сказав мій брат.

– Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, – сказала я.

– Тихо! Я б такого не казав! – відповів Андрюс.

– А ти хто такий, поліцай чи що? – спитала я.

Андрюс звів брови догори:

– Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.

– Не треба нам халепи, Ліно, – сказав Йонас.

Я озирнулася, поглянула на маму.

– Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, – пошепки розповідала мати Андрюса. – Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.

– Розумію, – сказала мама, взявши жінку за руку. – З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.

Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.

– Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.

Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися облаштувати простір і речі. Я мусила покинути малювання на підлозі, натомість шкрябала малюнки нігтем на стіні.

Андрюс вискочив із вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його і вкинув назад. Кожен постріл і скрик змушували нас здригнутися. Ніхто вже не наважувався вийти з вагона.

Хтось помітив діру завбільшки з дошку там, де сиділа вперта жінка з дочками. Вони приховували діру і те, що з неї йшло свіже повітря. Люди насунули на неї, вимагаючи, щоб вони пересіли. Коли їх відтягли з того місця, ми всі по черзі використовували діру як туалет. Дехто просто не міг змусити себе справити потребу так. Від тих звуків і запахів у мене закрутилася голова. Хлопчик звісив голову з вагона: його знудило.

Пані Рімене зібрала докупи всіх дітей і почала розповідати казки. Діти з усього вагона проштовхалися до нашої бібліотекарки. Навіть обидві дочки отієї буркітливої жінки пішли від матері й сиділи, загіпнотизовані чарівними казками. Дівчинка з лялькою прихилилася до пані Рімене і смоктала пальчик.

Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала дракона – і серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори…

– Ліно, ти готова йти?

Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.

– Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?

Я похитала головою і показала їй блокнот.

– Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? – бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.

Я всміхнулася й кивнула.

Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми ув’язненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехто – ні.

– Ліно, ота хлібина… – почала мама.

Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?

– У мене немає хліба, – відказала я.

– Ну що ж, – сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.

Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.

– Скільки тобі років? – спитала я.

– Сімнадцять, – він і далі дивився просто на мене.

– І давно ти палиш?

– А ти хто така, поліцай чи що? – сказав він і відвів очі.

Настала ніч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.

Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.