Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.

Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.

Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.

– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.

Йонас учепився в мамине пальто.

– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.

Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.

Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.

Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.

– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.

Офіцер не звернув уваги.

– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.

Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.

– Мої речі! – крикнув чоловік.

Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.

Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.

– Давай! – гаркнув енкаведист.

– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.

Офіцер тільки засміявся:

– Так понесете.

Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.

Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.

Бібліотекарка взяла в мене немовля.

– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.

У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.

– Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.

– НІ! – крикнула мама.

Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дідку.

– Мамо! Ліно! – кричав він, махаючи руками.

– Стійте! – закричала я і кинулася за ними.

Мама схопила офіцера за одяг і заговорила до нього російською – чистою, швидкою. Він зупинився і став слухати. Вона заговорила до нього тихіше, спокійніше. Я нічого не розуміла. Офіцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Він безгучно ридав, його плечі трусилися. На штанях у нього з’явилася велика мокра пляма. Він опустив голову й заплакав.

Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав мамі щось, зробивши жест головою. Мама зірвала з шиї бурштиновий кулон і сунула в руку енкаведистові. Йому, здається, було мало й цього. Мама й далі говорила щось російською і дістала з пальта кишеньковий годинник. Я знала цей годинник. Мамі він дістався від батька, і на його золотій кришці з другого боку вигравійоване його ім’я і прізвище. Офіцер схопив той годинник, відпустив Йонаса і почав кричати на інших людей.

Ви коли-небудь питали себе, якою є ціна людського життя? Того ранку життя мого брата вартувало кишенькового годинника.

– Усе добре, мій хороший. Із нами все гаразд, – запевняла мама Йонаса, обіймаючи його й цілуючи його заплакане лице. – Правда, Ліно? У нас усе гаразд.

– Правда, – тихо сказала я.

Йонас, ще не переставши плакати, затулив руками мокру пляму на штанях: йому було соромно.

– Не хвилюйся, серденько. Перевдягнеш, – сказала мама, йдучи попереду, щоб сховати його за собою. – Ліночко, дай, будь ласка, братові плащ.

Я зняла свій плащ і дала мамі.

– Ти його зовсім трохи поносиш.

– Мамо, а навіщо він хотів мене забрати? – спитав Йонас.

– Не знаю, голубе. Але зараз ми разом.