Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Разом. Ось так ми стоїмо на платформі серед недоброї метушні: я у квітчастій нічній сорочці, а мій брат у легкому блакитному плащі-дощовику майже до землі. Мабуть, вигляд у нас був смішний і безглуздий, але ніхто на нас і не глянув.

– Пані Вілкене, швидко! – Це гугнявий голос панни Ґрибайте, вчительки. Вона кликала нас до себе. – Ми тут. Швиденько, бо людей розділяють!

Мама схопила Йонаса за руку.

– Ходімо, дітки.

Ми пробиралися крізь натовп, як човник крізь шторм, без певності, чи потонемо, чи втримаємося на плаву. Понад усією платформою, наскільки бачило око, стояли червоні дерев’яні вагони. Вони були зроблені абияк і брудні: у таких возять худобу. До них рухалися юрмища литовців із речами.

Мама вела нас крізь натовп, то підштовхуючи, то тягнучи за плечі. Я бачила побілілі пальці, які стискали ручки валіз. Якісь люди стояли на колінах і, плачучи, намагалися перев’язати розвалені валізи мотузкою, а енкаведисти топталися по їхніх речах. Заможні селяни та їхні родини несли відра, в яких хлюпало молоко, і голови сиру. Пройшов якийсь малюк із ковбасою завдовжки з нього. Він впустив свою ношу – і вона миттєво зникла під ногами натовпу. Якась жінка зачепила мою руку срібним свічником, пробіг чоловік з акордеоном. Я подумала про красиві наші речі, розбиті на підлозі вдома…

– Швидко! – крикнула панна Ґрибайте, роблячи нам знак. – Це родина Вілкасів, – сказала вона офіцерові з записником. – Вони в цьому вагоні.

Мама стала перед вагоном і почала уважно вдивлятися в натовп. «Ну будь ласка» , – благав її погляд: вона виглядала нашого тата.

– Мамо, – прошепотів Йонас, – це ж вагони для корів і свиней!

– Так, я знаю. То в нас буде пригода, еге ж? – Мама підсадила Йонаса у вагон, і тут я почула, як плаче немовля і стогне чоловік.

– Матусю, ні! – сказала я. – Я з ними не хочу.

– Припини, Ліно. Їм потрібна наша допомога.

– А хтось інший не може їм допомогти? Нам теж допомога потрібна.

– Мамо! – Йонас хвилювався, що поїзд може поїхати. – Ви ж сідаєте, так?

– Так, серденько, сідаємо. Візьмеш оцю торбу? – мама розвернулася до мене. – Лінусю, ми не маємо вибору. Якщо можеш, постарайся не лякати брата.

Панна Ґрибайте простягнула згори руку мамі. А я? Мені ж теж страшно. Хіба це не важливо? Татку, де ж ти? Я озирнулася на платформу, де панував жахливий гармидер. Мені хотілося бігти й бігти, світ за очі, доки стане сил. Я б побігла до університету і шукала б там тата. Побігла б додому. Просто побігла б – і все.

– Ліно! – тепер мама стояла переді мною і взяла мене за підборіддя. – Я розумію. Це жах, – прошепотіла вона. – Ми маємо триматися разом. Це дуже важливо.

Вона поцілувала мене в лоб і розвернулася до вагона.

– Куди ми? – спитала я.

– Я ще не знаю.

– Ми що, маємо бути в оцих вагонах для худоби?

– Так, але я певна, що це ненадовго, – відповіла мама.

Повітря у вагоні було задушливе, повне тілесних запахів навіть при відчинених дверях. Люди тулилися всюди, сиділи на торбах. У кінці вагона великі дошки метрів зо два завширшки були встановлені як полиці. На одній з таких полиць лежала без сил Она, і дитя плакало біля її грудей.

– Ай! – мене вдарив по нозі лисий. – Обережно, дівчинко! Ти мало на мене не наступила!

– А де ж чоловіки? – спитала мама в панни Ґрибайте.

– Їх забрали.

– Тут потрібні чоловіки, щоб допомогти пораненому, – сказала мама.

– Нема їх. Нас якось по групах розсортували. Вони зараз усе людей ведуть і у вагон кидають. Є якісь літні чоловіки, але в них сил мало, – сказала панна Ґрибайте.

Мама роззирнулася вагоном.

– Давайте малих на верхню полицю примостимо. Ліно, посунь, будь ласка, Ону на нижній трохи, щоб діти могли залізти нагору.

– Не дурійте, жінко! – буркнув лисий. – Зробите більше місця, то сюди більше напхають!

Бібліотекарка була менша від мене на зріст і кремезна. Вона була сильна й допомогла мені посунути Ону.

– Я пані Рімене, – відрекомендувалася вона Оні.

Пані… То й вона заміжня. А де ж її чоловік? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала.

– Ваше малятко – це хлопчик чи дівчинка? – поцікавилася пані Рімене.

– Дівчинка, – кволим голосом відповіла Она. Вона підігнула свої босі ноги, щоб звільнити ще трохи місця. Ноги були подряпані та облиплі грязюкою.

– Їй скоро їстоньки час, – сказала пані Рімене.

Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо від тіла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла і якась жінка з сином мого віку. Мене хтось смикнув за рукав.